Казка мого життя

Страница 7 из 57

Лепкий Богдан

— Не будемо.

— Слово?

— Слово, тітусю.

Шафковий годинник тікав, поліна в печі тріщали, вітер за вікнами шумів, гудів, реготався.

П'ять дівочих голівок тулилося до себе. Тітка розказувала.

— Мали ми сусіда, великого багача, що мав доньку Олю, одиначку, гарну, багату, але не мудру.

— Чому б то не мудру?

-— А тому, бо опівночі перед святим Андреем засвітила свічки, поставила дзеркало, взяла ножиці в праву руку, дивилася в дзеркало й чекала.

— Іщо?

— І нараз побачила в дзеркалі хлопця. Гарний був, як вилитий. Мав на собі гранатовий сурдут і ясні в паски панталони віденської моди, так, як тоді в нас одягалися. Глипнула — подобався їй, шарнула ножицями — і малесенький шматочок гранатового сукна з лівої поли, як цвіт з дерева, опав на килим. Знову зирнула в дзеркало, нікого не було. Підняла цей шматочок і приглядался до нього довго-довго. Темно-синє, гладке, м'яке сукно. Загорнула в тонкий папір із мільових свічок та сховала на сам спід до своєї касети, де тримала листи, засушені квітки, стяжечки тощо.

Минув рік. І знову наближався вечір святого Андрея. Шч була така темна й бурлива, як нині, і так само снігом мело. Наші сусіди вже зібралися йти спати, як перед ґанком озвалися дзвінки. Хтось застукав до дверей. Увійшов старший священик і молодий незнайомий чоловік. Збилися з дороги, довго блудили, ба на Поділлі блуд чіпається часто, просять, щоб могли переночувати.

"Будь ласка, розгостіться, ми гостям раді".

І гості поскидали засніжені кожухи. Оля глянула й остовпіла. Цей красунь у гранатовім сурдуті і в ясних панталонах, він — той самий, що бачила його в дзеркалі...

— 1 що? 1 що? — відізвалося нараз п'ять голосів.

— Не знаєте що? Побралися й зажили собі так щасли-*°> як у казці. Чого забажали, те й мали, тільки дітей Бог вдавав.

Одного разу сиділа моя Оля в своїй кімнатці й пере-Гі*ядала свої листи, стяжки засушені китички, спомини з дівочих літ. На те увійшов її муж. Сів біля неї, балакали й жартували безжурно. Нараз побачив він оцей малесенький шматочок гранатового сукна. "А це що?" — не спитався, а скрикнув. Оля спаленіла. — "Це якраз той шматочок, що хтось мені його відтяв з лівої поли мого герока. Звідки ти його взяла? Кажи!"

Не давав жінці спокою, поки не призналася, як воно було... І відтоді...

— Що було відтоді, тітусю?

— Відтоді ніби якась зимна стіна виросла поміж ними.

— Розійшлися?

— Ні, бо не хотіли прикрости своїм батькам робити, вони ж нічого не знали. Але ні щирості, ні давнішого тепла вже між ними не було. Вони побралися не по-Божому, а в несамовитий спосіб. Тому-то я кажу, що така ворожба, це гріх. І най Бог хоронить, щоби з вас котра важилася на таке діло.

— А правда, воно, тітусю?

— А невже ми знаємо, діти, що правда, а що ні?

Шафковий годинник тікав, поліна в печі тріщали, вітер за вікнами шумів, гудів, реготався.

КІСТКА В УСІ

Раз після обіду, вчасним літом, тоді, як на деревах паленіли великі черешні, я з повною жменею тих солодких ягід зашився в бічній кімнаті і на ліжку листував якусь ілюстровану книжку. Мабуть, не дуже вона мене цікавила, бо я любувався більше черешнями, ніж образками. їв їх, і щоб не кидати кісток на підлогу (бо це не годиться робити!), ховав їх до... уха, а властиво, до обидвох. Було це й практично, й смішо, бо, мабуть, ще ніхто такого сховку не вигадав. Як же то будуть сміятися тітки, коли я їм похвалюся, де я поспрятував кістки з черешень. Але якраз прийшли якісь гості, і мене покликали до підвечірку. Не було як хвалитися, треба було скоро випорожнити уха і йти до гостей. Скоро, скоро! Ліве ухо вже готове, і з правого також виколупав дві кістки. Але ще одна торчить.

Чим би то її добути? Сірником. Сірники лежать на столі. Взяв один, пхаю до уха. Але замість добути цю нещасливу кістку, запхав її ще глибше. Чую, як вона там торчить. А що буде, як покотиться дальше, в мою велику голову? На тую гадку я перестрашився і став кричати. Прибігли тітки, питаються, що такого, я не відповідаю. Тітки гадали, що я забагато з'їв черешень, заспокоюють мене, кажуть, що як не перестане боліти, то покличуть лікаря, а я ще гірше кричу. І дійсно, за якої півгодини прийшов лікар. Але я й дивитися на нього не хочу. А все ж таки, по довших зусиллях і лікаря, і тіток, признався до вини. Лікар хотів подивитись до уха, бо казав, що мусить принести щипці, так тоді треба йому знати які. Як я почув про щипці, то пригадав собі ті, що ними об'яснювали свічки, і закрив ухо рукою, а голову запхав під подушку.

Лікар тільки руками розвів. Покликали другого. Цей вже зі щипчиками прийшов. Та ще він не доторкнувся до уха, як я підняв вереск на цілий Олімц. Лікар хотів сили вжити, притримати мене. Та знову тітки не давали. А вночі прийшла гарячка, — біда!

На рано прикликали ще одного. Але й цей нічого не порадив, тільки назвав мене розвезеним хлопчиськом і сказав, що коли би я був його сином, то він би собі зараз дав зі мною раду. ї дійсно, коли би я не був такий розпещений дідом і тітками, то справа скінчилася б легко й скоро. А так ціла хата ходором ходила, немовби я дійсно Бог зна як тяжко занедужав. Незабаром ціле місто знало, Що сталося на Олімпі, і знайомі почали відвідувати мене. Одні заспокоювали, інші страшили. Казали, що кістка скільчиться і в усі стане рости черешня. Але одні й другі нічого не вдіяли. Спробували ще покликати військового лікаря, Шпрінгера. Це був наш чоловік, що знав хатні вщносини, й тому рішив: "Най ходить з кісткою. Підросте, помудріє, а тоді й витягнемо". Так воно й сталося. Кілька літ ходив я з тією кісткою, аж врешті той самий НЬірінгер витягнув її.

Мій Боже, чого то не видумують такі несповна шестилітні хлопці, як я тоді був!

ОСІНЬ

Я все любив осінь і люблю. Але цю вчасну, зараз по Спасі, і — погідну.

В садах ще пізні яблука дозрівають, на полях копи стоять і павутиння понад стернями літає... Снуйся, снуйся, нитко павутини... А які гарні тоді ліси! Дуб ще не втратив зеленого листя, але липи, граби й буки вже пишаються своїм одягом золототканим. Калина червоне намисто почепила, дике вино горить усіма переливами пурпуру... Як пияк, що випив забагато.

Гарна тоді і багата осінь. Вдумчива й задавлена в себе.