Коротка літня ніч і — "як гарно сонце сходить!" Який чудовий світ! Як добре бути молодим і здоровим! Тільки чого ті очі, мовби хто до них піску насипав, чого вони так печуть? А тут про спання нема що й гадати, бо треба їхати далі.
Та недалеко ми заїхали. ^На якійсь станції казав нам професор Шухевич висідати.
— Поїдемо на снідання до замку графа Гарраха, славного своїми споминами про Валленштайна.
Як поїдемо, то й поїдемо! Професор Шухевич не любив, щоб йому противитися, був із покоління Євг. Олес-ницького148, Олександра Барвінського'49, Анатоля Вахня-нина, тих наших визначних мужів, що їх буцім Бог створив на провідників народу.
Заледве ми вспіли обмитися на двірці, як заїхало яких, може, сорок повозів, карет і ляндо з замку графа Гарраха. Замок був високо на горі, гора крутиться спіраллю. Ми з Чайковським, Теофілем Гладиловичем і ще з двома-трьома панами, яких прізвищ вже не тямлю, їхали в однім із перших повозів. Я озирнувся і гадав, що це казка. Мові якийсь велетенський карусель закрутився в моїх очах, з поводами, з кіньми і з панями в різнобарвних сукнях, крутився так довго, поки не закрутилося в голові і поки чоловік не став собі гадати, що це гора крутиться разом із нами.
Самого графа не було на замку. Спроваджував нас його управитель і пояснював історію цього великопанського гнізда. Я 30-літню війну знав дуже добре, і з підручника, і з праці Фрідріха ІШллера, тому-то кожна подробиця незвичайно мене цікавила. А вже багатства й розкоші, які я тут побачив, просто ошоломили мене.
Снідання, і то таке, що й за добрий обід стало б, подали нам у парку. Ранок, свіже повітря, казковий краєвид веліли нам забути про всі невигоди дотеперішньої мандрівки.
Аж ось і Золота Прага.
Добра то річ їхати прогулкою, та ще з таким провідником, якого ми мали. Не треба журитися ні картами їзди, ні клунками, ні що будеш їсти, ані де будеш спати. Все за тебе обдумано і все для тебе підготовано. Але-але! Навіть така їзда має свої недостачі. Ти зв'язаний гуртом. Куди громада, туди й баба. Не можеш затриматися довше на якімсь місці і при якомусь предметі, що тебе особливо зацікавив, тільки мусиш іти далі, туди, куди йдуть інші.
Але у Празі так якось добре складалося, що мене цікавило здебільшого те саме, чим цікавився мій добрий опікун Андрій Чайковський. Ми відбивалися від гурта й самі давали собі раду. Чайковський дуже любив історію, був трохи слов'янофілом (Шевченкове: "Щоб усі слов'яни стали рідними братами"), я почув від нього не одну цікаву подробицю про чеське минуле й теперішнє.
Празькі готелі в часі вистави були переповнені. Виста-вовий комітет призначив для нас квартири по приватних домах. Я з д-ром Чайковським та Фільком Гладиловичем
(так ми його називали в родині) попав до аптекаря Шведи, що мав свою "лєкарну" на Старому Наместі.
Був це або старий кавалер, або солом'яний вдовець, якого жінка виїхала на село на час літніх канікул, а він залишився сам з лакеєм, кухаркою і покоївкою у великім старосвітськім родиннім мешканні. Дістали ми там простору спальню з двома ліжками й отоманою. (Отомана, ясна річ, припала мені.) Наш господар був здоровий чех, "бон віван", кожної хвилини готовий випити жахливу кількість пільзнера та посміятися грімким, безжурним сміхом. Він уважав своїм господарським обов'язком показати нам не лиш найцінніші пам'ятники празької старовини, але й щонайкращі тамошні ресторани. Провадив нас із палицею вгору, як із булавою, з якоюсь веселою чеською піснею на вустах. Ціла Прага була тоді весела й розспівана, і що вважалося б навіть у Відні неможливим, те в Празі було цілком природне, бо це вистава, показ здобутків чеських рук і голів за час кількох століть.
Виставова площа була далеко за містом. їхалося електричним трамваєм. Була це новість для мене. Я ставав коло машиніста й пильно дивився, як він провадив віз. На площу входилося через ворітця з приладом, що числив гостей. Мільйоновий мав дістати дарунок і стати героєм дня. Але я тим щасливцем не був, ані ніхто з нашої прогулки. Зате, коли ми входили на площу, якісь органи заграли на наше привітання "Ой не ходи, Грицю". Сумна мелодія одної з найкращих наших пісень пригадала нам нашу чудову Україну, таку далеку й таку іншу, ніж те, що ми мали побачити на празькій виставі. А побачили ми дійсно дуже багато. Чеський промисел, народне господарство, культурні й мистецькі здобутки пересунулися перед нами в окремих, дуже добре влаштованих павільйонах. Тут нам показали, як робиться в цукроварні цукор, там — як полотна й сукна, ще в іншім павільйоні готовили на наших очах і подавали нам з хроном та муштардою смаковиті "парки".
Мене найбільше тягнув до себе павільйон чеського мистецтва. Стільки і таких різних образів укупі я ще ніколи не бачив. Голова крутилася, в очах мигтіло, я ходив по залах і дивився. Найбільше подобався мені Брожиків "Гус"150. Великі розміри образу, драматичний момент, психологічні студії історичних постатей, темне окружения і ясна постать національного мученика-героя, а до того ще й Шевченком поема151 про нього викликали й залишили надовго в моїй душі сильне й незатерте донині враження. Хотілось побачити щось таке з нашої історії, якийсь історичний момент, на якім могли би рости і кріпитися душі цілих поколінь. Та, на жаль, це бажання не здійснилося донині, хоч пробував його здійснити Микола Івасюк152 у своїм в'їзді Хмельницького. Релінові за-
• 153
порожщ , що пишуть листа до султана, з мистецького боку, може, й вище стояли від Брожикового "Гуса", але ідеологічно не могли з ним рівнятися і такого виховного значення не мали.
По п'ятьох невиспаних ночах був я так перевтомлений, що ледве видряпався на "Ґрад"154 і в тамошній кафедрі, в коронаційній каплиці, як сів на хвилину на лавці, так зараз і заснув. Але добряга Чайковський в пору запримітив, що мене між прогульковцями нема, вернувся, збудив мене і забрав з собою.
1 знову вистава, і знову вечеря, на яку запросив нас наш гостинний господар, пан Шведа, власник аптеки на Старім Наместі. По вечері пішли ми на морожене до турецької кав'ярні, де кельнери були турки в тюрбанах і в своїх узористих халатах. З нами був Василь Яворський, відомий політичний діяч в Бережанщині та в Новім Санчу на Лемківщині. Веселий, дотепний чоловік, великий охотник до жартів, носив коротку чорну бороду і досить скидався на турка. Грошей йому не бракувало, бо мав нафтові уділи і так звані проценти. Самим мороженим і навіть чорною кавою по-турецьки не вдоволився: казав подати коньяк чи лікер якоїсь незвичайної марки. Кельнер, що ходив як мумія і не відзивався, бо був турок, не спішився й не приносив ніякого напитку. Яворський повторив своє бажання раз і другий, а за третім узявся за боки, зробив грізну міну і зарепетував буцімто по-турецьки: