Обидва люди багаті. Яворський навіть дуже багатий, власник нафтових теренів і копалень. Не потребували вони тремтіти за свої становища, працювали для народу. Яворський мав чудовий тенор, його мрією був добрий хор. Згодом оснували в Бережанах "Бояна", що був одним із кращих у краю. Кашевко став головою "Бесіди"100. По селах виростали, як гриби по дощі, "Просвіти"101, а згодом також і "Січі". Гімназійні ученики, хоч не явно, а все ж таки брали участь у тій праці, розуміється, лиш старші, і то деякі, спосібніші.
Та це вже здебільшого діялося тоді, як я пішов на університет до Відня.
А поки що треба було здати матуру.
ЖИТТЯ І СЦЕНА І
Мандрівний польський театр. Мабуть, Возняковського102. Товариші ходили на вистави, пішов і я. Як же не піти? Грали Словацького "Мазепу"103. Я читав цю драму й захоплювався нею, цікавий був, як вона вийде на сцені. Особливо цікавив мене сам Мазепа,
козацький син і королівський паж, любимець короля і — жінок. Заверниголова і лицар. Ще й який!
Хто грав Мазепу — вже не пам'ятаю. Давно вивітрились з моєї голови враження, що з ними вийшов я того вечора з театру. Та одно певне: актор, що грав Мазепу, не вдоволив мене. Був він дуже й дуже далекий від того Мазепи, що малювався в моїй уяві, коли я читав драму Словацького. Мандрівний артист рішуче не доріс до свого завдання. Вітер від степу і подих пахощів з будуару жінки воєводи, салонові форми і козацька щирість, а до того ще й вірш, що грає всіма привабами мистецького слова, — ні, ні, це було понад сили молодого мандрівного актора. Зате дуже подобалася мені жінка воєводи, Амелія. Також молоденька акторка, але дуже талановита, що вчулася і зрозуміла свою роль. До того мала дуже милий орган мови. Слухалося її слів, як співу. У першім акті вона говорить небагато, грає рухами й мімікою лиця. Але ті рухи, особливо в полонезі, що його провадить сам король Ян Казимир, були не тільки незвичайно граціозні, але й достойні. Була це велика, хоч, мабуть, не дуже-то щаслива пані. Забувалося про недостачі в одязі, в декораціях і в оркестрі, бачилося гарну й достойну магнатку...
Снилася мені.
На другий день позимніло, пустився дощ зі снігом, така погода, яка часто-густо буває в нас в половині листопада.
Я чекав на товариша в сінях одної кам'яниці... Вечір, нудно...
Хтось надходить... Дрібні жіночі кроки... Розмова: "От і вже зима, — каже один голос. — А мій плащ вітром підшитий і короткий, лиш по коліна. Зимно!"
А другий голос на те: "Мені не тільки зимно, але і в ноги мокро. Підошви — одна велика діра, а підзолювати нема за що. Просила директора, навіть ринського не має..."
Це ті самі, що вчора виступали в "Мазепі".
Одна грала каштелянову, друга Амелію.
Каштелянова нарікала на свій вітром підшитий плащ, Амелія на діряві черевики.
Нарікала тим самим, таким милим для уха голосом, ніби співала...
Скільки разів приходила мені на гадку та молода артистка мандрівного театру.
Вчора грала велику паню, а нині нарікає на воду в черевиках... Не лиш вона, а багато, багато з нас...
Як злобно насміхається над нами життя!
Може, актори тому й так люблять сцену, що на ній забувають про дійсність?
Перейшли. Я подивився за ними.
Це мені не раз приходило на гадку, коли я був у нашім мандрівнім театрі.
*
"Театр приїхав! Театр приїхав!" — кричу, вбігаючи до хати, і нараз мовкну на порозі їдальні.
Бачу на столі китайський сервіз до кави, червоний, як з коралю, з золотими оздобами, знак, що прийшли якісь рідкі гості. За столом дві незнайомі пані і так само незнайомий молодий пан.
Старша пані в чорній шовковій сукні, повновида, мило всміхнена, гарна, молодша в бронзовій суконці, з косою на голові в вінок. Вона ще краща від тамтої, лиш ху-дощава, майже марна.
В обох на шиях оксамитки, обі мають коронкові коміри й манжети, в обох золоті ланцюжки та великі, шту-дерно повикручувані брошки.
Молодий пан — білявий, синьоокий, старанно виголений. Він якийсь інший від усіх тих молодих типів, що я їх знаю. Високе чоло, рівний ніс, долішня щока трохи вперед.
Мені сім літ минуло. До гостей привик, а все ж таки хвилину стою на порозі й не знаю, що робити. Аж старша пані (хоч ще далеко не стара) повертається до мене:
— А хто це тобі казав, що театр приїхав?
— Хлопці.
— Які хлопці?
— А студенти. Верталися зі школи додому й казали, що вже й директорка фіакром присунула.
Гості в сміх. А я стою ні в цих ні в тих. Аж тітки: "Привітайся. Оце і є та пані директорка". Я привітався. А директорка:
— Це, мабуть, вашої сестри синок?
— Так, пані Теофіле. З Поділля приїхав до нас, із Крегульця, бо там тяжко нездужав.
Молодша гостя притягнула мене до себе.
— А ти знаєш, що таке театр?
— Знаю.
— Ого! Може, й був, як грали?
— Був у Лашківцях, але ще дитиною.
— Що ти кажеш, дитиною! — повторила, вимовляючи слово "ди-ти-но-ю" так якось, що я не знав, чи сміятися, чи гніватися на неї. Подивився: ні, на неї, мабуть, ще ніхто не гнівався.
— І подобалося тобі в театрі?
— Ні. Там був такий чортовий млин, як великий млинок до кави, і по дошках бігала "костуся з косою". Я перестрашився, розплакався, і мене винесли з того театру, що стайнею пах.
І знову сміх, і знов я стою ні в цих ні в тих. Не знаю, може, щось сказав не до речі?.. Але ж бо я казав правду. Театр в Лашківцях дійсно стайнею пах, бо там не раз ярмаркові коні стояли.
— А до нашого театру прийдеш?
— До якого вашого?
— А до того, що ми з ним приїхали. От бачиш, моя сестра є в нім директоркою, а я там граю.
— На чім?
І знову сміх, і знову я не розумію, чого. Аж гарна пані пояснює мені, що вона представляє в театрі то сільських дівчат, то панночок з міста, як роль їй приписує. "Прийди, — запрошує ввічливо, — то побачиш. А боятися не маєш чого, бо в нашім театрі нема ні чортового млина, ні страшної костусі.
— Прийду, як мене дідо або тітки візьмуть з собою. Я дуже хочу подивитися на театр, бо того, що я бачив у Лашківцях, нема що рахувати. Я був тоді дитиною.
— Авжеж. Ти був тоді дитиною, не те, що тепер, — повторює гарна пані таким голосом, що я знову не знаю, чи сміятися, чи гніватися на неї.
Але тепер вже знаю, що це сестри, ті дві незнайомі пані. Старша Теофіля, а молодшу мої тітки називають панною Марійкою . Старша є директоркою театру, а молодша грає у ньому. А того пана, що прийшов з ними, називають паном Плошевським105. Він, мабуть, також грає у театрі — так я собі гадаю. Виголений, як священик, а вбраний, як світський. Актор.