Делегації, що пішла просити дозволу, сказав, що дозволити не може та що треба внести подання аж до ради шкільної у Львові. Може, гадав, що на тім наш задум і скінчиться. Але ми не зразилися, написали подання, підписали комітет і в кілька тижнів пізніше дістали дозвіл. Радість була велика.
Вже не пригадую собі добре, чи в першім, чи що лиш у другім концерті брав я, як у нас казали, дуже живу участь. Ходив на наради, співав у хорі, нарисував портрет Шевченка і декламував: "Думи мої, думи мої, лихо мені з вами".
Портрет вимагає окремого пояснення.
Наші товариші, поляки, мали дуже гарне погруддя Міцкевича. Воно стояло в канцелярії директора. На концерт у честь найбільшого польського поета уставляли його на естраді в лівім ріжку залу, між лаврами, пальмами та дубовими гілками.
Такого Шевченкового погруддя в нас не було. Був гіпсовий відлив, але маленький, з великими вусами та високою шапкою, t взагалі ніякого більшого портрету Шевченка в Бережанах не можна було дістати. Що тут робити?
І тоді взяв я світлину з погрудця нашого поета, вирізьбленого Барончом73, побільшив її до розмірів нормальної людини, дав чорне тло, а коли ми цей рисунок уставили глибоко між пальмами й квітами, вийшла ілюзія справжньої різьби.
До самої програми комітет поставився дуже поважно. Написав аж до Лисенка, і цей прислав свою кантату ''Б'ють пороги" з фортепіановим витягом. Хто цей фор-тепіановий витяг розробив для нашої студентської оркестри, не тямлю. Зі Львова прислали нам "Завіщання" Вербицького74. 1 до нього хтось опрацював супровід на оркестру. Оба ці, нині загальновідомі твори, мали перший раз залунати в Бережанах. Комітет хотів, щоби ці новини нашої музики випали якнайкраще. Скільки проб хору відбулося, скільки розмов і суперечок, як поодинокі місця слід виводити й кому яке соло доручити, того навіть казати не потреба. Оркестра вправляла й підготовлювалася окремо. Врешті і хор, і оркестра були готові. Тільки звести їх докупи, і кінець. Ага! Звести, але як? Це ж не фахові музики, лише — дилетанти. А композиції, особливо "Б'ють пороги", були таки дуже трудні. Та все ж таки, дякуючи знанню та завзяттю диригента й пильності та послухові співаків, якось воно "пішло". З іншими піснями та з декламаціями справа була куди легша.
Врешті вибрано день концерту, ген по роковинах Шевченка, коло Великодніх свят. В надвечір'я вбирали зал. Один клас їхав до лісу за сосниною на вінки, другий ходив по місту за диванами й килимами, що ними оббивали стіни й стелю над естрадою. Ще поза північ світилося в гімназії, і на цілий Ринок лунав стукіт молотків, що ними прибивали килими. Найбільшого дивана, того, з директорської канцелярії, ні раз не жалували. Він був най-вагітніший, і в нього вбивали найгрубші цвяхи. З іншими поводилися відповідно до хати, з якої їх позичено. "Уважно, уважно, бо це килим від Славці!" — кликав один. А другий відповідав: "Дивись, як дбає! Гадаєш, Славця дістане його в посагу?" Хлопці, хоч які втомлені, не тратили гумору. На те вони й хлопці, на те молоді, а Молодості нічим не заступиш. Врешті зелений довгий вуж із смеречини поповз попід стелю, вінки повисли на пустих стінах, килими прибиті, портрет поета стоїть між пальмами і вдає різьблене з мармуру погруддя. "Гарно!" — хвалять комітетові.
"А тепер відчиніть вікна і заметіть підлогу!" — кликав той, що всім порядкував. Хлопці кидаються з мітлами до роботи. Кошт, що дихати трудно. "Та що ви робите? Перше треба покропити дошки, не знаєте?" Ледве добилися до води в сінях у терціяна і позамітали зал.
"Та-ак! — хвалить голова комітету. — Можете йти спати, тільки не робіть криків по вулицях, бо ви вбирали зал на концерт Шевченка, розумієте мене?"
"Розуміємо", — відповідають і біжать восвояси.
А на другий день концерт.
У фотелях і кріслах сидять директор, професори й запрошені гості з міста. Молодь заповнює зал. Стоять густо-густо, що, казав би ти, й голки нема де пхнути. Навіть на шафи повилазили деякі і на вікна. А в залі тільки одні двері. Коли б так вогонь — Боже Ти наш, що тоді було би? Та пощо таке казати? Концерт проходить гарно. Таких аплявзів, такого грімкого "слава" ви не почуєте на ніякому концерті. Вони вам донині в ухах лунають.
Де я не промовляв і не декламував на Шевченкових святах — і в Кракові, і у Львові, і у Відні та в Берліні, і в Гусятині та в Борщеві, але ніде й ніколи не був такий схвильований і зворушений до глибини душі, як тоді, коли в Бережанах на гімназійному концерті в честь Шевченка виголошував його "Думи мої". І ніколи цей безсмертний твір не здавався мені таким гарним, як тоді.
НА ВЕЛИКДЕНЬ ДОДОМУ
Ще сніг зі Сторожиськ не сплив, ще Лисоня під білою габою лежала, ще навіть не всі птахи з теплих країв прилетіли, а вже ми спокою зі святами не мали. Хотілося, щоб були вони теплі та ясні а щоби прийшли якнайскоріше.
А тут, як на злість, час черепахою лізе.
Аж ось у п'ятницю, перед цвітною неділею, почалися екзорти, в понеділок пополудні сповідь, у вівторок Причастя, а по нім, — навіть не кажіть, що буде по нім, — радість, яка лиш раз у рік буває, радість для всіх, а для поповичів та для селянських синів, що в хаті від Різдва не були, тим більша.
Щоби лиш Золота Липа не розгулялася дуже, щоби можна було якось переїхати тую милю "приватної" дороги, від мурованки до Поручина, бо якщо весняна повінь забере мости, то пиши пропало!
Такі думки затемнювали перші ясні весняні дні і зливалися з настроями страсних проповідей, що їх нам читав наш катехит. Аж ось і понеділок — сповідь. Вже картки з гріхами понаписувані. Ще лиш треба їх кілька разів перечитати, бо в старій бережанській церкві, з її вузькими вікнами та з шибками, оправленими в олово, темнаво, а отець шамбелян не любить, щоб гріхи пиняво відчитувати, та ще, не дай Боже, похибки читаючи робити. Накричить і більшу покуту завдасть. На щастя, не один він сповідає. У всіх сповідальницях сидять священики, бережанські і з сусідніх сіл, з Лісник, Жукова й Потутор. Є перед ким виявити гріхи, є від кого розгрішення дістати. Але зате треба дуже вважати, щоб по сповіді не грішити і шоб завтра до поправки не йти. Через тії поправки може Причастя припізнитися, а з ним і від'їзд додому.