Може, не менше, ніж ставом, величалися Бережани своєю гімназією, однією із найстаріших в краю. Вийшли з неї тисячі священиків, професорів, лікарів та урядовців, між ними чимало таких, що зайняли визначні становища й записалися тривкими буквами в історії свого краю і народу. В тій гімназії була своя окрема атмосфера, інша, ніж в інших гімназіях, і все мені чомусь-то здається, що куди краща, бо надихала красою краєвиду і споминами з давніх, "кращих" часів.
До неї ходив я також літ вісім.
Бережани, місто моїх молодих літ, найкраще місто в світі.
У ДІДА
До Бережан привезли мене з Крегульця несповна шестилітнім хлопцем. У Крегульці занедужав я був на фебру, і лікарі, Гладій з Хоросткова, Месіта з Копичинець і Жмінковський із Чорткова, казали, що найкращим ліком Для мене буде зміна підсоння.
Вправді Бережани були також малярійні, але приходно, де мав я мешкати в свого діда, стояло високо за містом, на горі, званій жартівливо Олімпом.
Коло ампірового мурованого шестипокоєвого дому п>ять моргів розкішного саду, перед хатою чималий бітник з кількома старими смереками, крім того два великі городи, а там ліси й ліси, яким, здавалося, кінця й краю Немає. Тут про малярію й помину не було. У хаті сонце, в Повітрі озон, мряка не підходить так високо. З ґанку прегарний вид. Широка вулиця бігла стрімголов до міста. Воно лежало низько в долині, зі своїми кам'яницями, домами й дімками, що тулилися до себе, як вівці в кошарі. Тільки вежі ратуша і Божих святинь вилискувалися до сонця. 1 тільки монастир і костел Бернардинів знімався гордо й безжурно на супротилежній горі Сторожиська. Над містом, куди вище від нього, срібне плесо величезного ставу. Між містом і ставом висока, широка й дуже кріпка гребля з дубовими шлюзами, з млином і лотоками, що день і ніч шуміли, як водопад. За ставом вінок горбів, порослих дубовими лісами. Туди з Бережан до Золочева біжить біла лента мурованої дороги. Тою дорогою, хоч тоді ще не мурованою, їздив Маркіян Шашкевич, коли був учеником бережанської гімназії. Можна було цілими годинами сидіти на ґанку і дивитися на цей краєвид. Як повіяв вітер, як зашуміли сосни й високі тополі, як нараз, не знати звідки, наднесло хмари з громами й блискавками, то краєвид цей набирав якоїсь окремої, героїчної принади, так що й очей від нього годі було відірвати. Вірити не хотілося, що це Бережанщина, а не якісь невідомі нам ближче фантастичні гори.
Скільки годин не пересидів я на тім ґанку, між білими кам'яними стовпами, й скільки думок не передумав за тих сім літ, прожитих на бережанськім приходстві в старім ампіровім двірку!
Цей двірок з великим садом, з городами й полем здавна належав до родини мого діда, маминого батька, Михайла Глібовицького, і дід, як ходив до бережанської гімназії, мешкав тут у свойого дядька чи діда, вже не знаю. Тому-то, коли став парохом у Бережанах і перепровадився туди з Крегульця, купив цей маєток на гр[еко]-кат[олицьке] приходство, бо до тої пори воно тиснулося в невеличкім дімку близько ринку, навпроти латинської фари. До нового приходства з церкви було куди дальше і дуже під гору, але зате як у старім було тісно й непривітно, а тут як широко й гарно!
Тут-то я цілими місяцями міг собі бігати й ходити, навіть не гадаючи про місто, де часто-густо під вечір лягала мряка й не підносилася цілу ніч. Тут я згодом позбувся своєї фебри, як не цілком, то хоч настільки, що не морозило мене й не трясло мною, як вітер осикою.
Дідо дуже мене любив, як найстаршого внука. І любив хвалитися мною, чого, річ ясна, я не любив, бо треба було все мата чисті руки, без жалоби за нігтями, чистий одяг з маринарським коміром і незаболочені й незапорошені черевики, — а це, як відомо, нелегко.
У діда, як декана й урядуючого віце-маршала повіту, мало що не кожного дня бували по ділам якісь гості. Деяких дідо запрошував на обід. Тоді-то часто-густо й мене кликали до гостей, бо дідо хотів похвалитися, якого-то він уже великого внука має. Треба було як слід привітатися, і коли дідо зажадав, то відцекламувати "Белізарія" або "Дай води, Аллаг!" Дідо чомусь-то дуже любив ці, тепер цілком призабуті, твори. Може, тому, що з Крегульця їздив до Чернівців, де його сини, а мої дядьки, Омелян5 та Лонгін6, ходили до гімназії, і де він познайомився з автором цих поезій. Не знаю. Я декламував, гості, розуміється, хвалили мене, а я був рад, як скінчив сумну повість про трагічного полководця і міг собі побігти в сад, і то ген у зелену гущавінь, щоб мене знов не закликали до декламації. Я був малий і вихований у формах тодішнього "бон тону", а все ж таки навіть у моїм малім умі-розумі явилося підозріння, що мене хвалять, бо так годиться, і що ті, що хвалять, може, навіть не всі знають, хто такий був цей нещасливий "Белізар". Але я казав собі, що декламую не для них, лиш для діда, а дідо дуже багато знає.
Дідо мав, крім моєї мами, ще три доньки. Найстарша "провадила хату" (так тоді казали), а молодші, що лиш скінчили науку в конвікті пані Лясковської. Цей конвікт, як, мабуть, усі тодішні конвікти, був середньою жіночою школою, ніби ліцеєм, без науки латини й греки, а з обов'язковою німецькою та французькою мовою. На цю останню звертали окрему увагу, бо вміти по-французьки належало до доброго тону. До доброго тону належало також грати на фортепіано й танцювати, не лише вальса й інших "вирових танців", але й кадриль, менует та лянсієр. В конвікті мешкали замісцеві учениці, звичайно, доньки Дідичів і посесорів, а місцеві доходили.
Середуща тітка, Анна, дуже гарно рисувала, а наймолодша, Дарія, визначалася не будь-яким музичним хис-т°м. Мала абсолютний слух і незвичайну музичну пам'ять.
Почула якусь пісню, сідала до фортепіано й оформлювала її на дві руки або імпровізувала на тую тему.
Я, як почув, що тітка грає, то кидав усе й біг до хати. Сідав у кутку й слухав. Особливо я любив, як тітка грала Шопена, Шумана або Бетховенові сонати. Фортепіян був віденський, короткий, але ще старої конструкції. Та тітка привикла була до нього, а він, здавалося, привик був до її інучких пальців, і між ними панувала якнайкраща гармонія. Я слухав тітчиної гри і не міг наслухатися. Одна тільки біда: тітка любила грати в вечірню годину, а мене якраз у вечірню годину розбирала якась незрозуміла для мене нудьга, якийсь діточий розстрій нервів. Деколи я не міг запанувати над собою, вибігав із хати і довго-довго бігав по темнім саді або притулював голову до дерева й плакав, не знаючи чого (тих вечірніх настроїв я не можу позбутися донині).