Сам Бургерт грав на трубці, хоча знав майже всі інструменти. Він настроював також фортепіано і провадив оркестру бережанської пожежної сторожі, що грала прямо жахливо. На тую тему мій дядько Лонгин Глібовицький, добрий знайомий Корнила Устияновича і співробітник його "Зеркала", написав дотепну гумореску. В Бережанах, писав, бояться холери. Як прийшла вістка, що вона надходить із Золочева, вийшла на рогачку міська делегація під проводом краснорічивого бургомістра. Цей виголосив благальну промову, але як нараз заграла "пожежна банда", холера дала ногам знати — і втікла! Гумореску видрукувала бережанська одноднівка, і бережанці мали довгий час предмет для дотепів на отсю тему.
Зате добре, навіть дуже добре враження залишив по собі селянський хор із Денисова під проводом свого паро-ха отця Вітошинського . Влаштував він концерт у бере-Жанськім військовім казино. Співаки були всі в своїх де-нисівських одягах, в куртинах бронзової краски, багато Нашиваних червоною та жовтою волічкою, і в гарно ви-Шиваних сорочках. Тільки отець Вітошинський, високий, статний, огрядний 50-літній мужчина, виступив у так званій патетиці, себто в довгому сурдуті, так, як тоді наші священики вдягалися. Співали денисівці пісні Вербицько-Лаврівського34 й Воробкевича35, але співали їх так по-мистецьки, з таким відчуттям музичного змісту, з так знаменито вистудіюваною динамікою, так були зіспівані, що хор їх звучав, як якийсь зачарований інструмент. Та ще співали вони без нот і на естраду виходили гарно й справно. Не було зайвих пауз, ні нудного роздавання голосів. Один помах руки провідника — і неслася пісня несилува-на, пригодна.
"Не хочеться вірити, — казали поляки, — щоби це хлопи співали. Дивіться, до чого спосібний цей нарід!"
Був це перший такий високо мистецький селянський хор, і тому прошу моїх читачів вибачити, що я трохи довше затримався на згадці про нього й дещо відбіг від теми.
Директор Куровський був захоплений денисівцями. Казав, що й наші гімназійні хори могли би дечого від них навчитися, а в першу чергу жертви поодиноких співаків у користь цілості хору, бо в гімназійних хорах, що там казати, поодинокі співаки любили пописуватися або своїми дуже високими, або дуже низькими тонами.
Вертаючись до директора Куровського, хочу підчерк-нути одну риску його характеру, а саме його однакове відношення до всіх учеників, без огляду на віру, національність і на класову приналежність. Гімназія була з польською мовою навчання, українська називалася "умовно обов'язковою", себто хто записався на неї, мусив ходити на години й учитися, але як дістав кінцеву лиху ноту, то не повторював класу, не репетував. Ходили всі греко-католики, не дивлячись на партійні різниці, а з поляків лиш дехто. Директор Куровський заохочував їх, казав, що слід знати обі краєві мови, приходив на години, й ніхто не міг йому закинути, що він цей предмет трактує як менше вартний. Так само приходив, і то доволі часто, на недільні служби Божі до церкви і бував на наших ек-зортах. Урядова мова в дирекції була польська, але як директор Куровський побачив, що якийсь батько-селянин недобре орудує нею, то балакав з ним по-українськи. Бідний і спосібний ученик, українець так само, як і подяк, діставав лекцію, а в крайній біді добрий директор рятував не одного своїми власними грішми, але руками ка-хехита або господаря класу. Не любив грати ролі добродія. В гімназії поважний і тактовний, поза її мурами товариський і дотепний. Кажуть, що не раз любив геть поза північ посидіти в казино або на якійсь забаві, але на другий день все-таки перший прийшов до гімназії і останній вийшов із неї. Словом, була це людина виїмково добра і директор виїмково спосібний, справжній педагог.
Дуже любив добрі дотепи, і не один його дотеп ходив по Бережанах.
Раз, пригадую собі, був з катехитом Соневицьким у мого діда на святі. Як відходили, послугач, що недавно став на службу, помагав гостям одягатися. Директор за послугу всунув йому в руку декілька "дрібних". Хлопчисько не втерпів і став їх числити.
"А що? Є всі?" — спитав, підсміхаючися, директор.
Це "А що? Є всі?" не раз пригадували собі бережанці. Куровський любив, щоби з його дотепів сміялися. Ми це знали, як звичайно ученики знають всі слабощі своїх учителів, ї тому бувало, коли він учив математики в п'ятому класі і говорив дотепи, то клас не сміявся, а прямо реготав. Митцем у сміху в тім класі був один старший учень, що вже перебув мутацію і співав грімким басом. Раз каже він до свого сусіда, а було це по третій годині з полудня перед Різдвом: "Я трохи передрімаюся, а як директор "пустить віца", то ти мене штуркни". При таблиці був якраз якийсь марний математик, що ніяк не міг дати собі Раду з дробами. "Як же ти до п'ятого класу дійшов і не навчився дробів!" — скрикнув буцім перестрашений директор. І в цей мент злобний сусід штуркнув нашого баса, і він заревів: "Гу-гу-гу!"
Клас задеревів. Це було для нього таке несподіване, прикре, страшне, що всі дух у грудях заперли. Хвилина "пилини, а тоді голос директора: "Тому там, у передостанній лавці, щось, мабуть, страшного або дуже дурного приснилося. Най вийде, і най йому терціян дасть зимної ^Ди напитися!"
На тім і скінчилося. Ані клас, ані ті два автори нездатного жарту не потерпіли, тільки товариші довго не Могли їм простити, що зробили таку прикрість нашому, всіми так дуже шанованому директорові. Та ця пригода довго залишилась у пам'яті бережанських учнів у різних варіантах.
Директор Куровський не тільки опікувався музикою і співом, але цікавився також пластичним мистецтвом. В тій ділянці з-поміж учнів бережанської гімназії найбільше визначився Юліан Панькевич. Походив з Рогатина, зі старого малярського роду. На образах недавно відчищеного іконостасу в селі Чесниках, біля Рогатина, стрічав я підписи одного із його предків. Можливо, що й по інших церквах Рогатинщини можна би стрінутися з працями Панькевичів і дійти до висновку, що й Рогатин мав ще, може, в XV столітті свою малярську школу, як мали її Львів і Перемишль.
Юліан Панькевич був від мене яких, може, десять літ старший. (Я ходив до другого чи третього класу вселюдної школи, коли він був у сьомому гімназійному.) Приходив до мене на лекцію двічі в тиждень, себто в середу й суботу пополудні, бо тоді в гімназії не було пополудневої науки.