Як скрізь, так і в нас, терціана вважали дуже важною особою, і тому хай мені буде вільно дещо більше про нього сказати. Називався він Дам, а його жінку жартівливо називали учні — Дамою.
Чи Дам був німець, чи мадяр — годі було збагнути, та Мабуть, що мадяр, бо більшість іменників була в нього ро-ДУ жіночого. По-польськи ані по-українськи ніколи добре балакати не навчився. Може, тому й балакав з нами дуже Мало, більше "на міґи", ніж словами. Старий, сивий, старанно виголений чоловічок. Мав, може, не менше старий годинник, що його дістав був ще колись, як служив у ьійську й узяв першу нагороду за цільне стріляння.
П'ять хвилин перед кінцем години стояв Дам при Дзвінку. В одній руці годинник, в другій ключик від шафки, що в ній скривався шнурок від дзвінка. Часом годинник на вежі ще не вибив години, а Дам уже дзвонить, часом вибив, а Дам ще чекає, бо він ніякому годинникові не вірив, тільки свому.
Дам крім Дами мав ще дві Дамівни, гарненькі доні. Чемні, але горді. Хоч у гімназії тоді попадалися учні не першої молодості, не раз мужчини, що вже й у війську вислужили та з не одної печі хліб їли, то навіть їм до Дамівних ближче підійти не вдавалося.
Як прийшло літо, то Дама пекла пляцки зі сливками, і Дамівни продавали їх на паузах. Це була, мабуть, одинока нагода для старших учнів перекинутися з ними декількома словами. Молодші вдоволилися самими лляцками. Не знаю, чи це локальний бережанський патріотизм говорить з мене, чи Дама мала якісь свої куховарські тайни, досить, що таких добрих пляцків я вже ніколи не їв.
Може, воно й смішно згадувати про такі дрібниці, та ще в таких великих часах, як теперішні. Але спомини з гімназійних часів мають у нашій пам'яті своє окреме місце і свою власну міру. Не одну куди важнішу подію з пізніших часів забуваємо, а не раз дрібонький спомин із хлоп'ячих літ вирине з моря минулого і стане такий ясний і свіжий перед нашими очима, немовби це вчора було. Отак ті спомини з бережанських гімназійних часів із вісімдесятих років минулого століття виринають тепер пе-реді мною. І як же їх багато! Професори, товариші, знайомі (а в такім малім місті, як Бережани, знаються мало що не всі мешканці), наукові предмети, тисячі годин, пережитих у гімназії від першого до восьмого класу, оповідання про те, що тут діялося колись, перед нами, — все воно гуде в голові, як бджоли в пасіці, і проситься під перо.
ГІМНАЗІЯ ЗА ДИРЕКТОРА КУРОВСЬКОГО
В сьомій годині ранку правив наш катехит Михайло Соневицький (пізніший папський шамбелян) службу Божу.
Бувало, в зимі, коли свіжий сніг грубою верствою прикриє ринок, він робить перші сліди зі свого мешкання до церкви в ринку.
Правив при бічнім правім пристолі. До служби Божої служило йому двоє четвертаків, по черзі. Черги не вільно було псувати, хіба що хтось занедужав. Отець Соне-вицький дуже дбав про те, щоби ми пізнали й полюбили свій обряд. Не мав ані гарного голосу, ані доброго слуху, та по кожній екзорті залишався з нами на годину в класі й учив нас тропарів-кондаків, воскресного канону й усього, що співається у церкві. Навіть коляд, хоч хто їх не вмів?
Бережанська стара церква була невеличка, з грубезними стінами й вузькими, довгими вікнами в залізних рамах, з шибками, в олово оправленими. Дебелі контрфорси, мов у фортеці, підпирали її стіни. В церкві були прегарні барокові престоли й погана поліхромія. Ane на вчасній, тихій службі Божій горіло тільки декілька свічок, і в тім пораннім сумерку затрачувалися її недостачі, а лишався святочний, молитовний настрій.
До церкви йшли поважні, старші ученики й бігли з усіх сторін, з Олімпу, з Місточка, з Сівка, з Хаток та з Адамівки, молодші хлопці з книжками і зшитками, бо торби в гімназії не належали до доброго тону, — це було добре для штубаків з народної школи.
Деякі вислухували цілої Богослужби, ті сідали звичайно в лавках, інші лише біля дверей відмовляли молитву за батьків та за добрі осяги у школі, щоб не дістали двійки.
Перед три чверті на восьму кінчилася служба Божа, й учні гуртувалися під гімназійною брамою, чекаючи, поки Дам не відчинить дверей. Тоді по сходах лупотіла юрба молоді, різно вдягненої, бо мундурків ще не було, й різно відкормленої, бо попадалися й дуже бідні між ними.
Дам ставав на горі під дзвінком і вітав чемно директора й професорів, що надходили на першу годину.
Перейшли — директор до канцелярії, професори до конференційного залу, двох оставало на стійці.
В годині восьмій Дам дзвонив. Але як* Глухий мусив би почути. Хто був на коридорі, втікав миттю до класу або затикав уха, щоб не оглухнути. Ціле місто знало, що вибила восьма. Ще якийсь "нахціґлер" надбіг, задихавний, часом, бувало, й котрийсь із професорів спізнився, але за хвилину ставало на цілім поверсі тихо. Тільки чути було, як у класах відмовляли коротку молитву.
"Сідати!" — лунав приказ професорів, — заскрипіли лавки, зашурали чоботи, й починалася щоденна робота.
Директором був Матеуш Куровський, математик. Середнього росту, кріпкої будови тіла, все старанно виголений, тільки невеликі вуса залишав. Ходив у чорному ан-глезі, носив чорну оксамитну камізельку і золотий цвікер на шовковому шнурку. Літом на ньому накидка краски "драп" з шовковою підшивкою, а зимою дороге боброве хутро. На голові габіг, іноді лискучий циліндр. Ані високого ковнірця "фатермердера", ані крикливої "шліпси" ніколи не вбирав.
Ходив не поспішаючись, голови не задирав угору, але й не хилив її вдолину, здалеку знати було, що це серйозна людина на поважнім і певнім становищі.
Директором став у молодому віці, коли я до гімназії прийшов, міг мати літ понад п'ятдесят. Належав до тих, що як доживуть до якогось року, то вже й стоять на ньому й, казав би ти, не старіються. Все зрівноважений, спокійний і поважний. Я ніколи не чув, щоби він сердився і кричав на кого. Але зате кожне його слово догани набирало тим більшої ваги. Тому, що він не сердився, то всі боялись, щоб його не розсердити, а щоби він міг якесь погане слово сказати, це нікому навіть на гадку не прийшло, хоч таких слів по Бережанах ходило мало що менше, ніж по Шекспірових драмах.
На своїх учнів дивився, як на синів, може, тому, що своїх синів не мав, лиш одну доньку, яка віддалася за проф. Мацішевського.