— Як її звати? — спитав гомункула, що крутився біля нього, приставлений для прислуги.
За чверть секунди гомункул злітав на землю, а коли казати точніше, зробив невеличку операцію на підвішеному біля грудей апараті, і скочив Турові до ніг.
— Марія! — вихекнув він.
— Ти не помилився? — здивовано й радісно спитав Прибулець.
Гомункул знову зробив операцію на апараті.
— Таж Марія! Інакше не виходить.
Тоді Прибулець приплющився. Щось солодке, як далекий-далекий спомин, промигнуло йому в пам’яті; відчув, як тепло сколихнулось у грудях, а на вуста поклалася добра всмішка. Щось йому пригадалося таке близьке й далеке, гарячий вітер повіяв на нього; якусь дорогу побачив серед пустелі і дитину в яслах. І коли отак він згадував, із погодою стало над землею щось дивне: над цілим земним обширом заясніло чисте небо, а сонце не пекло й не сушило. Посеред пустелі раптом потекла, вийшовши з пісків, річка, а по болотах можна було йти безбоязно — на певний час вони тверді стали. Навіть на полярних шапках потепліло, і ті кілька людей, що там жили, аж шкури з себе поскидали, розігнули спини й засміялися. І не було жодного смутного на землі під ту хвилю: хто вмирав, той здоров’я раптом відчув, а хто журився, той веселіш зробився.
Відтак знову пішов Прибулець по білому пінистому полю, вряди-годи збиваючи ногами бурунці, а світ став жити за своїми незмінними законами. Довкола кружляли яснокрилі істоти, і кожен хотів саме на себе звернути увагу. Тур ішов і йшов, бо тримав у голові чудову й гарну думку і тією думкою тішився, як дитина черепашкою. Зрештою зупинився. Тоді підступили до нього гомункули і спинилися, так бувало завжди, коли надходила пора їм звітувати.
Перший схилився перед ним гомункул смутку.
— Те-ра-те-ре, — сказав він. — Біда! Я сам не відаю, чи я є! Люди, здається, вкрали мене, те-ра-те-ре! Світ змінний і неспостійний, і я не можу розібрати, де смуток, а де його нема.
— Так воно й має бути, — мовив Прибулець. — Один радіє, а другий смутиться. Світ замислений бути неоднозначним.
— Воно-то так, те-ра-те-ре, — сказав гомункул смутку. — Але часто один радіє через те, що другий смутиться, а третій грається смутком, наче це найвища радість. Коли ж смуток викликає радість, то чи це справжній смуток, так само, чи справжній він, коли сумуючи тішаться?..
Прибулець серйозно позирнув на гомункула й похитав головою.
— Бідний мій гомункуле! — сказав він. — Ти засмучений. Але це теж повинно тішити тебе, адже ти гомункул смутку. Коли ж ти не тішився, то смуток твій правильний, і знову-таки маєш бути задоволений.
— Але коли я задоволений, то не можу по-справжньому смутитися! — розпачливо вигукнув гомункул. — Те-ра-те-ре!
— Тоді забавою хай буде тобі те, що я не збираюся виліковувати тебе, — сказав Тур і повернувся до іншого гомункула.
Це був гомункул сміху. Він аж гикав од нападів реготу.
— Хо-ха-хо-ха! Хочу поскаржитися на те саме, — сказав він. — Моє я, хо-ха-хо-ха, розпадається. Люди забагато сміються на землі.
— Отже втішся, — сказав Прибулець.
— Утіха для гомункула веселості — ніж у серце, — сказав гомункул. — Бо що таке втіха, як не та сама веселість, хо-ха-хо-ха! Яка ж утіха може бути від веселості, коли ти сам веселість? Мені треба чогось, хо-ха-хо-ха, протилежного.
— Але ж ми визначили, ваша милість, — строго сказав гомункул смутку, — що радість — це смуток. Чого ж цей, перепрошую, бельбас, тут каже, що втіха — це тільки сама веселість.
— Поміняйтеся думками, — сказав Прибулець, — а коли у вас нічого не вийде, то зненавидьте або полюбіть одне одного.
— І що ж вийде, хо-ха-хо-ха? — спитав гомункул сміху.
— Ви пізнаєте не втіху, а антивтіху.
— Гм, мудро, — сказав гомункул смутку. — Хоч і не до кінця зрозуміло...
Тур подивився кудись поверх голови гомункула сміху й побачив білу гілку райської яблуні. Малювалася вона на ясно-голубому тлі, і в тому була своя краса. Але він уже давно не приймав біло-голубої краси, тож увійшов йому в серце гомункул смутку, згорнувся там у клубочок і заскавчав, як цуцик, котрого викинули на холод. Поселилося йому в грудях щось таке, як оце в мене, коли я сидів біля річки і креслив прутиком на піску химерні знаки, адже мав я любовну тугу того літа: дівчина, котра снилася мені ночами і котрої ніяк я не міг забути, не бажала й дивитись у мій бік...
— Тобі цікаво, хлопче? — спитав я у Вовки, адже вся ця історія був виплід моєї уяви, щоб потішити свого малого приятеля. А може, й ні — може, ця історія відбувалася зі мною в снах, а хто знає, що воно таке — сни: гра уяви чи переселення в іншу дійсність.
Вовка смикнув плечиком.
— Трохи незрозуміло, — мовив він. — Але розказуй...
...Тоді Тур повернувся в той бік, де стояв і давно вже почухував ПОТИЛИЦЮ гомункул розуму. Обличчя мав пом’яте і ніби зі сну, а може, й утомлений він був.
— Добру, ваша милість, дали мені, гм, гм, роботу, — сказав він. — Мушу, гм, гм, сидіти днями й ночами й читати, що понаварнякали в своїх книжках люди. А тих книжок щодня, гм, гм, більшає, кат його лисий бери і топи! Я скоро втоплюся в паперовому морі. Може, ми того, гм, гм, його трохи, оте! — він плеснув пальцями.
— Це суперечить моїм законам. Я вже послухав раз тебе і замінив їхній гуманітарний розум на технічний. І що вийшло? Колись плодилися поети, художники і філософи, котрі знуджували тебе, а тепер люди засмітили свою землю й винайшли атомну бомбу...
Одвернувся од гомункула розуму, який знічено покліпував сивими віями, і рушив у бік четвертий. Там, на білому полі, стояло ясно-сине озерце, і він підійшов до його краю. Став на коліна і знову задивився на круглу кулю, відтак на величезне місто, а потім і на вулицю, якою досі ще простувало дівча, котре, він знав, звалося Марією і про яке думав він зараз якнайтепліше...
— Отаке-то розповів мені той дивак, — сказав я Вовці...
Було тоді надзвичайно тихо й погідно. Мева давно полетіла зі своєю рибиною. Від води одвалювався легкий туманець і стелився прозорим серпанком. Сонце сховалося за хмари, і вони ще нижче спустилися до землі, тягнучись удалечінь череватими клаптями. Я подивився на замислене обличчя свого співрозмовника, він занурив пальці в зелену траву і грався стеблинами. Видно було, що йому таки кортить розповісти комусь оцю чудну історію, отож він і знайшов такого, кому душа горить од любовної туги і котрий туги тієї ніяк не може згасити. Різка зморшка лягла йому на перенісся, вона так і залишилася в нього проздовж усієї розповіді, котра поволі почала зацікавлювати мене, хоч був я під той мент сумний...