Казенний млин

Конисский Александр

КАЗЕННИЙ МЛИН

(Розповів Мартин Xимуля)

Давня се річ: мабуть, літ сорок тому буде. Довелось і мені під зеленим верхом ходити 1: цілих шість літ простаршину-вав та вже ж і клопоту набрався стільки, що й забожитися — так не гріх, що на шість волових гринджолів під рубель не вмістив би. Ну його к бісу те старшинування!..

Я з батька тесля-ремісник, не те щоб великий, а так собі: сякий-такий майстер, а трісочки бували. Як дзвіницю в нашій церкві будували, так я на утлі правив. А дзвіниця в нас лепська: хто чужий чи їде, чи йде поуз неї, гляне і похвалить... Еге! Було в руках ремесло, та бур'яном заросло! Майстрував би собі й досі, коли б громада не була напосілася на мене та не виперла мене на старшину, прямо коліном виперла... Чого не робив: і просився, і молився, страх як не хотів,— та хотінь приневолив! Звісно, копа переможе й попа.

Старшиную я рік, два — нічого: люди не нарікають, громада не жене чмелів на мене і начальство не дуже таранів гонить... Не без того, що інколи гаркне, 'і за все: я, мовляв, і сніп, і перевесло, і лопата, і помело. Марудно було... Звісно, сам і синиця, і западня, і вовк, і вовківня... Ну його! Нікому не зичу і не раю під полум'ям ставати: часом дмухне так, що й осмалить.

Гаразд! Старшиную собі. Навесні якось прибігла з округа летючка. Летючка — щоб ви знали — се такий штафет був. Коли що шпарко припече, зараз і летючка: напишуть, значить, в окрузі бумагу, припечатають до неї перце і пустять. Летить з нею чоловік верхи, і день і ніч не спочиваючи, не оглядаючись, вихром курить. Прибіжить до тебе, хоч би й опівночі було — збудить, хоч би вмирав — підійме. Прибігла ота летючка... Писар читає... Еге! Дій його честі!.. Се не те, що мете, а те, що зверху йде!.. Новий єнорал їде! По всіх селах їхатиме і нашого не мине... Так щоб ото в розправі було чисто-пречисто, громада щоб напоготові стояла, а старшина вибіг назустріч йому аж на саму межу, доки сягають землі нашого села...

Ну, тут уже нема що ворожити... Ніколи вже по опеньки ходити... Зараз дівчат, бабів з половини села в розправу: "Чепуріть! — кажу їм.— Щоб так було, як на Великдень". Заходилися. Пішла така сутанія, наче в пеклі: стелю й стіни шпарують, білять; поміст миють, шарують; бовдур хутрують; стріху підстригають; гній з повіток вивозять; двір і задвірок вимітають та піском висипають... За два дні прибрали, причепурили... Стало в нашій розправі наче у віночку: долівка, наче віск, жовтіє, стеля така весела, наче сміється, немов та дівчина на вінкоплетинах, а стіни — то були такі коряві, наче сухоребра коняка, а тепер такі привітні, наче молодиця з першими пирогами... Аж дух на них радіє!.. В дворі потрусили лепехою, наче в Клечану неділю2... Любо й глянути, і так гарно пахне... І панотець наш Максим причепурився... Він у нас школою правив, так і йому велено ждати єнорала, і він ряску нову мусів пошити... Він у нас і небоязкий був, та хіба на смілого собаки не нападають?

— У мене,— каже,— за вухом не свербить, а все ж єнорал московський, не наш брат... Хоч не вкусить, так злякає. Та ще не знаю, як його зустрічати:

— Сього вже,— кажу йому,— я тим паче не знаю... Як там у вас показано по требнику, так і чиніть.

— У требнику,— каже,— такі случаї не прописані.

— Значить: трудна річ.

О. Максим поїхав до благочинного. Той сказав:

— Стрічати єнорала треба з проскуркою. Ждемо. Кажу до писаря:

— Кують у мене ковалі...

— Ох, і в мене в голові, наче в млині! — каже він.—' Як почне таранів гнати...

— Олії не виб'є! — шуткую я.

— Олії не виб'є, а в ушах лящатиме...

— Не журіться,— вмішалася моя жінка,— теляти ще не бачили, а вам уже вовк увижається...

— Мовчи, бабо, не твоє мелеться!

Ждемо. Прибіг окружний — нічого! Походив, подивився, понюхав... Току ногами не місив.

— За тиждень,— каже,— приїду з єнорал ом!

Ми ще раз долівку хвощем вишарували: дівочих рук і спин не жаліли — нехай же й вони тямлять, яка то цяця єнорал!

А в суботу увечері знов летючка: "їде!" — щоб до світу був я на межі!

А бий тебе сила небесна! І виспатися не дають!

Наказав я, щоб громада була напоготові, сам прибрався, верхи на коня і на межу. Вартую під вербою. Вже й світ, а його нема. А мене на сон так і тягне... Всю табаку вже винюхав... Аж ось в обідню годину — бачу: курява стовпом котиться по шляху. Я тоді на коня. Зирк — окружний біжить попереду. Я коня під боки та навзаводи! Прибіг поперед усіх до розправи, з коня — скік! І стою біля шляху проти громади.

Виліз той єнорал... Таким індиком іде до громади. "Здорові були!" — промовив так як слід, по-людськи, тільки що голос у нього такий густий, хоч лопатою горни... Ходить, руки за спину — чи воно в нього там засвербіло, чи то вже йому так призначено: руки назад — не скажу.

У громаді на самому переді стояв Євтух Цимбалистий, чоловік високий, огрядний, голова гола, наче коліно, а вуси, немов грива в коня. Єнорал став проти нього, впився в нього очима — а очі у нього такі гострі та верткі, наче дзига. Які у вас нужди єсть? — питається.

Цимбалистий на лихо не дочув,— йому саме тоді одно вухо заложило,— не дочув і каже:

— Може, в кого й є... Село наше велике... Не можна, щоб у кого не було нужі... А що до мене, так бог крив — щотижня голову мию. А про других — байдуже, не відаю.

Окружний, як почув, почервонів, наче калина, перелякався. Бачте: єнорал про "нужду", а Цимбалистий йому про "нужу" — підбіг до єнорала і каже:

— Сей козак глухий, недочуває.

Тоді єнорал одступйв трохи вбік та й знов:

— Кажіть: які у вас нужди є? Люде мовчать.

— Чого мовчите? Кажіть, не бійтесь! Я за се нічого! Люде мовчать. Він тоді як гукне, наче з бочки:

— Говоріть!

Хтось уже з громади і промовив:

— Кажіть, кому треба. А другий хтось:

— Мені не треба.

— Не треба! А де сей "не треба"? Виходь сюди! — гукнув єнорал.

Цимбалистий знов ні до ладу, ні до прикладу, а як то кажуть: "нате й мій глек на капусту!" — не дочув як слід, а гадав, що єнорал кличе до себе Єлисея Нетребу, та й каже:

— Де вже, пане єнорале! Не вийде Нетреба... Ще позаторік дуба дав!

— Я не про дуба, а про нужди питаюся! Розумієш ти чи ні? — крикнув єнорал.

Цимбалистий і каже: