Каїн

Страница 4 из 5

Сосюра Владимир

А в хмарах сонячних алея,
і полилось проміння слів.
Авель
Це — наш синок.
Марія
Щоб не тривожив
ти душу й серця не терзав,
на батька вбитого похожий
для того він, о Каїн, став,
щоб знаком вічного докору
в очах у тебе він стояв.

Каїн

Так будьте ж прокляті! Не знаю
і знать я вас не хочу, ні!
Що з мене вам, коханцям Раю?
Хотів лиш добрим стать
в огні
свого земного я кохання,
хотів я щастя осягти
і добрим буть. Я вбив з любові,
щоб десь звучав ваш гарній спів,
щоб ви за мене Богу слово
сказали, й Він мене б простив.
А ви?! Докори вічні знову?!.
Маріє, я тебе любив!..
Хотів буть янголом, щоб очі
твої сіяли і мені...
А ти?! Мій дух чорніший ночі?!
Хіба ж я винен? О кати!
Ви батька кинули в безодні,
й повстанців зоряні рої
зчорніли в муці... Від сьогодні
ми оголошуєм бої
на всіх планетах вам, о чисті,
в чиїх очах думки нечисті!
Я — знак майбутньої доби.
Ви опромінені любов'ю!..
Та в жилах вам немає крові,
модернізовані раби
розпусти тонкої, що буде
між рицарів і буржуа
печаттю розкладу, де груди
сховає хутряне боа,
де ніч і день в червивій каші
вони тонутимуть, як тля...
їх зненавидить вся земля, —
й підуть на гній нащадки ваші,
в ніщо од залпів огневих
моїх нащадків дорогих...
І стане світ як повна чаша!

І він замовк. Юнак молився
і руки вгору простягав,
аж поки в травах простягайся
зорі вечірньої заграв
мечі огнисті. В роси листя,
немов у сльози, одяглось...
Та марно все. І я молився,
як той юнак, і в синь дивився,
але мовчала сумно вись...
Каїн
Ходім.
Юнак
Куди?
Каїн
Я й сам не знаю.
Десь плем'я є таких, як я,
там, за далеким небокраєм,
що тихо й холодно сія...
Жорстокий я?! Ну, був жорстокий.
Сумління докори страшні
душі моєї вбили спокій,
і я змінився... Добрий я.
Але добру я ціну знаю,
тому я й добрий не для всіх.
Я у борні за зорі Раю
себе собою переміг.
Він тут. Я чую. Тільки бачить
не можу я, бо тіні злі
між нами й ним. Та ми, юначе,
його повернем на землі!
Пройдуть віки, хоч нас з тобою
не буде вже, а може, — ні?!
Ударить час всесвітній бою,
і заклекоче все в огні...
Ми переможемо! Так треба.
Хто ми? Та ми — земний народ...
А потім підемо на небо
і Бога скинемо з висот.

ПІСНЯ ДРУГА

Од тятиви стрілі дзвеніти
дано законами труда.
Ось круг багаття троглодити
сидять. І юнка молода
тонкими пальчиками коси
в задумі чеше. Вітер злий
шпурнув в кущі її волосся,
де стежив Каїн... "Боже мій!.. —
він прошептав, як в сні. — Яка ти?!
Невже? Невже кохання це!?"
Морями дивних ароматів
йому повіяло в лице
з волосся того, що закрило
його від голови до ніг...
А листя страсно так шуміло,
і в небі місяць біг та біг,
як срібний вершник...
Тихо стало.
Заснули всі. І лиш вогонь
не спав, і дівчина не спала,
у тьмі вартуючи його.
Не спав і Каїн. Як він спати
в цю нічку зоряну посмів?!
Бо він земну, а не крилату
всім ніжним серцем полюбив.

І Каїн ніс її. Нетривко
було іти й так гаряче...
Уся в сльозах, йому голівку
вона поклала на плече.

Відстали десь погоні гули...
І Каїн тихо проказав:
"лий гаю, цить! Вона заснула..."
І на траву її поклав...
Вже даль цвіла в зорі інеї.
Заснула бранка (о любов!..),
і ніжний Каїн коло неї
мов скам'янів і захолов...
Почулись кроки... Він здригнувся,
мов скинув сон солодких дум.
Гай зашумів і мов проснувся...
Та не тривожний був той шум.
Десь потягнуло димом хати
або печери (добрий знак),
і вийшов з тіні мов крилатий,
привітний зоряний юнак.
Каїн
Як батько й мати?
Юнак
Все нічого.
Зоря як мідь.
Вони ще сплять.
Огонь горить. Я вчув тривогу
і вийшов, щоб тебе стрічать.

Каїн

Посидьмо, юнче! Що казали
вони, як вбачили тебе?..
І небо в сонці засіяло
між віт, як море голубе...

Юнак

Вони? Нічого. Лиш спитали:
"Авель, Авель, де ти був?"
Який я Авель?!

Каїн

Так прозвали
тебе вони.
Ось ліс загув
од вітру дужого. "Ну, добре, —
промовив Каїн. — На путі
зустрів її я, бивсь хоробро
за коси бранки золоті,
за ці крилаті, довгі вії,
за губ солодкий аромат...
Ми прозвемо її Марія.
Ти будеш їй, юначе, брат.
Люби її, та не за неї,
а, як мене, як дім і сад".

Авель

Так, як тебе?!
Звичайно, брате!
Яке лице її ясне!..
Вона ще довго буде спати.
Люби Марію, як мене.
І довго так вони сиділи
в гаю над юнкою. Та от,
напівзвелась вона й несміло,
неначе промінь той з висот,
у очі глянула суворі
і ніжні, ніжні, як весна.
І полетіли зори в зори:
влюбилась в Каїна вона,
як він у неї. Поруч світлий
сидів юнак. Але його
вона не бачила й розквітло
усе пила з очей вогонь,
що в волохатого над нею,
що у рябого... Так, це він,
що снився їй у млі годин,
що звав її у сні зорею.
"О, зоре моя!" — він казав
і обнімав її так млосно,
й було так солодко-незносно
в диханні голубому трав
відчуть його і груди, й губи
(о, майво мрійне вітерця!..),
і ніжність, ніжність без кінця..

Марія

Чого так дивишся на мене?..
О, не хвилюй мене, молю!..
Ти татко мій, моя ти нене,
я так давно тебе люблю.
І я. Давно про це я знаю,
з тобою виріс я немов.
Я на небесну не зміняю
тебе, земна моя любов!
Давно вже встало жовте коло
і, як їжак, повзе в блакить...
Зелений лист шумить навколо
так в жилах кров моя шумить.