Незважаючи на наше порівняно недавнє знайомство, цей джентльмен досить-таки часто задавав мені карколомні загадки. Ось зараз знову доводиться помізкувати: він повторював стару вигадку про якусь особливу прихильність до мене його дочок, одна з яких була така добра, що насміхалась надо мною, а дві інші ледве удостоїли мене своєю увагою. А тепер я мав їхати з Престонгрейнджем в Глазго, мав жити з ним в Едінбурзі і вступити у вищі кола під його протегуванням.
Здавалося досить дивним, що в прокурора вистачило сердечності пробачити мені, і майже неможливо було припустити, що він щиро бажає прийняти мене за гостя і бути мені корисним. Тож я почав дошукуватись прихованого змісту його слів. Я розумів, що коли стану його гостем, то відступати вже буде неможливо, пізно буде відмовитися від здійснення теперішнього плану, щоб почати діяти. Крім того, хіба моя присутність у його будинку не зведе нанівець усю в'їдливість доповідної за" писки? Хіба зможуть серйозно розглядати цю скаргу, коли сам потерпілий є гостем офіційної особи, яку найбільше обвинувачують? Подумавши про це, я не міг утриматися від посмішки.
— Це протидія доповідній записці? — спитав я.
— Ви дуже хитрий, містер Давід, — зазначив Престонгрейндж, — і близькі до істини: цей факт має послужити мені захистом. Однак ви, здається, надто низько цінуєте мої дружні почуття, а вони цілком щирі. Я відчуваю до вас повагу, змішану з страхом, містер Давід, — сказав він, посміхаючись.
— Я не тільки згоден, але й радий, мілорде, виконати будь-яке ваше бажання, — відповів я. — Мій намір — стати адвокатом, а ваша підтримка в цьому буде для мене неоціненною. Крім того, я щиро вдячний вам і вашій родині за співчуття й прихильність. Та ось у чому утруднення. В одному пункті наші з вами інтереси розходяться: ви прагнете повісити Джеймса Стюарта, я ж намагаюсь врятувати його. Якщо моя поїздка з вами сприятиме вашому захисту підсудного, мілорде, я до ваших послуг, але якщо вона допоможе повісити Джеймса Стюарта, то не знаю, що й казати…
Мені здалося, що він тихенько вилаявся.
— Вам неодмінно треба стати адвокатом. Суд — ось справжня арена для ваших здібностей, — промовив він з жалем і на деякий час поринув у роздуми. — Послухайте, що я вам скажу, — нарешті порушив він мовчанку, — зараз не може бути й мови про Джеймса Стюарта ні за, ні проти нього. Джеймс повинен вмерти; життя його віддане і прийняте або, коли вам так більш подобається, продане й куплене; тут не допоможе ніяка записка, ніяке спростування чесного містера Давіда. Як не старайтесь, а Джеймсу Стюарту не буде помилування, запам'ятайте! Зараз ідеться тільки про мене одного: залишусь я на своєму посту чи ні? Не приховую од вас, що мені загрожує деяка небезпека. Але чому? Чи може містер Давід Бальфор це зрозуміти? Не тому, що я невірно спрямував справу проти Джеймса; в цьому, я знаю, мене виправдають; не тому також, що я ув'язнив містера Давіда на скелі, хоч чіплятимуться саме до цього, а тому, що я не пішов готовою і прямою дорогою, яку мені неодноразово підказували, і не спровадив містера Давіда в могилу або на шибеницю. Звідси й виник скандал і ця проклята записка, — додав він, вдаряючи по папірцю, що лежав у нього на колінах. — Моя м'якість до вас завела мене в це скрутне становище. Хотілося б знати, чи не надто високо ви цінуєте своє сумління, що навіть не вважаєте за потрібне допомогти мені?
Безперечно, в його словах крилося багато правди: коли Джеймсу вже нічим не можна допомогти, то кому ж тоді лишалося допомагати, як не цьому чоловікові? Він так часто допомагав мені і навіть зараз був втіленням терпіння. Крім того, мені не тільки набридло, але й соромно було весь час підозрювати й відмовляти.
— Якщо ви призначите мені час і місце, я буду готовий супроводжувати вас, мілорде, — сказав я.
Престонгрейндж потис мені руку.
— Здається, у моїх дівчат є для вас новини, — кинув він на прощання.
Я вийшов з кімнати надзвичайно задоволений тим, що зустріч з прокурором закінчилася миром, хоч у душі й відчував деякий неспокій. Дорогою в голову закралися сумніви, чи не був я надто поступливим. Однак лишалося незаперечним фактом, що цей чоловік, який годився мені в батьки, був талановитим високим сановником і не раз у хвилину небезпеки подавав мені руку допомоги. З великим задоволенням я згаяв решту вечора в чудовому товаристві адвокатів, хоч, мабуть, пуншу ми випили більше ніж слід, бо хоч я і рано пішов спати, але не дуже пам'ятаю, як дістався до ліжка.
Розділ вісімнадцятий
М'ЯЧ
Вранці другого дня з судової кімнати, де ніхто не міг мене бачити, я вислухав рішення присяжних засідателів і вирок Джеймсу. Оскільки я цілком певен, що вірно запам'ятав слова герцога і тому, що ця знаменна промова стала пізніше предметом суперечок, краще перекажу її у своєму викладі. Пославшись на сорок п'ятий рік, ватажок Кемпбеллів, він же і голова суду, звернувся до нещасного Стюарта з такими словами:
— Коли б ви здобули перемогу у тому повстанні, ви могли б зараз диктувати закони там, де слухаєте вирок. Тих, хто сьогодні виступає суддями, судили б одним з ваших блазнівських судів. І тоді ви мали б змогу насититися кров'ю кожного роду або клану, до якого відчували антипатію.
"Це справді називається випустити кота з мішка", — подумав я. Таке ж враження склалося і у всіх інших. Не дивно, що молоді адвокати вхопилися за слова герцога й, де тільки могли, насміхалися з них. Здавалося, не минало жодного званого обіду або вечері, щоб хто-небудь не сказав: "І тоді ви мали б змогу насититися". В той час з цього приводу навіть склали багато пісень, які тепер майже забуті. Пам'ятаю, одна з них починалася так:
Чия кров вам потрібна, чия кров вам потрібна?
Роду чи клану якогось,
Чи дикого жителя гір?
Чия кров вам потрібна, чия кров вам потрібна?
Іншу співали на мій улюблений мотив "Замок Ерлі". Починалася вона словами:
Колись Арджайл в суді головував,
І на обід йому дали Стюарта.
Джеймса було вбито так просто, ніби герцог взяв у руки мисливську рушницю й застрелив його. Я знав це напевне, але інші цього не знали і тому були більше за мене вражені скандальними натяками під час розгляду справи. Найгіршим був, звичайно, цей випад в адресу правосуддя. Не менш відверто й зухвало прозвучали слова одного з присяжних, якими той перебив захисну промову Колзтауна: "Будь ласка, сер, говоріть коротше, ми дуже стомилися". Та дехто з моїх нових друзів-юристів був ще більш вражений нововведенням, яке безчестило і навіть робило недійсним весь судовий процес: одного свідка зовсім не викликали на суд. Ім'я його, звичайно, було надруковано, і ще й тепер його можна бачити на четвертій сторінці списку: "Джеймс Драммонд, інакше Макгрегор, інакше Джеймс Мор, колишній орендатор в Інверонахілі". Попередній допит його, як і належить, був проведений письмово. Свідок пригадав чи видумав (хай бог йому простить!) речі, які лягли тяжким звинуваченням на Джеймса Стюарта, а йому самому, безсумнівно, відчинили двері тюрми. Було дуже бажано довести його свідчення до відома присяжних, не наражаючи самого свідка на небезпеку перехресного допиту; і спосіб, яким скористалися для цього, здивував усіх своєю несподіваністю. Папірець, як незвичайну рідкість, передавали на засіданні суду з рук в руки; він обійшов лаву присяжних засідателів, відповідно вплинув на них і знову зник (ніби випадково), перш ніж дійшов до захисників підсудного. Нічого підступнішого й не вигадаєш. Думка про те, що тут було замішано ім'я Джеймса Мора, примусила мене червоніти за Катріону й подбати про самого себе.