Але мені не судилося поїхати того дня. Спускаючись до їдальні до блиску натертими дівчинкою-іспанкою сходами, я посковзнувся і з'їхав донизу. Мене зігнуло вдвоє — нагадала про себе куприкова кістка. Розмовляючи за столом зі старою дамою, я намагався жартувати. Але вона заявила, що я пошкодив собі хребет і на це немає кращого ліку, як сірчаний цвіт — універсальний засіб від захворювання суглобів, який треба насипати за комір. Подякувавши за пораду, я зрозумів, що в такому стані не можу летіти в Рим, і пристав на Бартову пропозицію завезти мене до відомого паризького масажиста: у Франції їх називають "хребетниками".
Супроводжуваний загальним співчуттям, я сяк-так вибрався до себе нагору і, мов каліка, заліз на ліжко. Знайшов позу, в якій біль зменшився, і заснув. Прокинувся від чхання. У ніздрях було повно ядучого пилу — він ішов з подушки. Я зіскочив з ліжка і скрикнув — забув про поперек. Спочатку подумав був, що це якийсь інсектицид, насипаний надто старанною іспанкою до постелі, але виявилося, що це універсальний засіб від ломоти в кістках, потай принесений сюди милим Петрусем, коли я сидів за столом. Стріпнувши жовтий порошок, я натягнув ковдру на голову й заснув під монотонний стукіт дощу по даху. Вранці я спускався по сходах, наче по обмерзлому трапу китобійного судна, — запізніла обережність.
Масажист, до якого мене привіз Барт, виявився американським негром. Зробивши рентген і закріпивши знімки над процедурним столом, він узявся за мене своїми ручиськами. Біль був різкий, але недовгий. Я сам зліз зі столу й переконався, що справді почуваю себе набагато краще. Полежав у нього ще півгодини, а тоді у найближчому відділенні "Ейр Франс" купив квиток на вечірній літак. Пробував додзвонитись до Ренді, але в готелі його не було, і я попросив переказати йому про мій дзвінок. В Гаржі нагадав собі, що не маю нічого для Петруся, і пообіцяв йому прислати зі Штатів свій шолом. Попрощавшись з усією родиною, поїхав до Орлі. Зайшов до квіткового магазину, щоб послати квіти пані Барт, і сів у залі чекання, обклавшись американськими газетами. Сидів і сидів, а посадки чомусь не оголошували. На справу я дивився вже як на щось минуле. Не знав, за що візьмуся далі, і пробував надати трохи чарівності цій незвіданості, щоправда, без особливого успіху. Тим часом пора відльоту минула, а з гучномовців лунали тільки якісь невиразні вибачення. Зі службової кімнати вийшла стюардеса і з жалем повідомила, що Рим не приймає. Почалася гарячкова метушня, залунали телефонні дзвінки, і з'ясувалося, що Рим не приймає, але виключно американські літаки, "Аліталію" й БЕА, а "Свіссейр", САС і моя "Ейр Франс" відкладали вильоти. Здається, це була якась вибіркова форма страйку наземної обслуги, та важливою тепер була не так причина страйку, як те, що всі кинулися до кас переоформляти й міняти квитки на інші лінії, літаки яких летіли до Рима. Коли я проштовхався до віконця, всі квитки вже розхапали ті, хто швидше зорієнтувався. Наступний літак "Брітіш Еуропіен Ейрвейз" вилітав завтра страшенно рано — о п'ятій сорок. Але що я мав робити! Перереєстрував квиток на цей рейс БЕА, поклав валізи на візок і поплентався до готелю "Ейр Франс", у якому ночував, прилетівши з Рима. Там на мене чекала нова несподіванка. Готель до останнього ліжка був забитий пасажирами, що, як і я, не полетіли. Переді мною постала перспектива ночувати в Парижі й схоплюватися близько четвертої ранку, аби встигнути на літак. Нічого не дало б повернення до Гаржа — він розташований на північ від Парижа, а Орлі — на південь. Я протовпився крізь обурений натовп до виходу, щоб спокійно обміркувати становище. Врешті, я міг би відкласти від'їзд ще на один день, але цього мені страшенно не хотілося. Нема гірше, як відкладати. Поки я ламав собі голову, вийшов кіоскер і став розставляти на вітрині журнали. В око впав свіжий номер "Парі-матч". На чорній обкладинці я побачив чоловіка, повислого в повітрі, мов гімнаст над перекладиною. Штани в нього були на підтяжках, груди закривала дитина з розвіяним від падіння волоссям. Обоє летіли сторчголов, ніби виконували сальто в цирку. Не вірячи власним очам, я підійшов до кіоска. Це були ми з Аннабель. Купив журнал, що починався окремим репортажем з Рима. Над фотографією потрощеного ескалатора, через усю сторінку чорнів великий напис: "Віч-на-віч зі смертю". Пробіг очима текст. Відшукали Аннабель. На наступній сторінці я побачив її фото з батьками, але мого прізвища не було. Фотографії були зроблені з відеомагнітофона, що фіксує подорож кожної групи пасажирів Лабіринтом. Я про це не подумав — зрештою, мені ж пообіцяли зберегти таємницю. Ще раз проглянув текст. Один з рисунків показував ескалатор, місце вибуху, детонаційний басейн, стрілки вказували, звідки й куди я скочив. На збільшеному фрагменті фотографії з обкладинки між моїми ногами й парапетом виднівся картатий рукав. Підпис повідомляв, що це "відірвана рука терориста". Залюбки порозмовляв би з журналістом, який це написав. Цікаво, чому він не вказав мого прізвища? Мою особу встановили, оскільки в репортажі я фігурував як астронавт, назвали прізвище Аннабель, "чарівного підлітка", що чекає листа від свого рятівника. Крім того, між рядками можна було вичитати навіть якийсь натяк на романтичні почуття, що зародились у трагічних обставинах. Мене охопила холодна лють. Круто повернувшись, я грубо проштовхався крізь натовп у холі, увірвався у набитий людьми кабінет директора, де всі говорили одночасно, й перекричав усіх. Експлуатуючи свій героїзм, я кинув на директорський стіл "Парі-матч". Згадуючи ту сцену, й досі червонію від сорому. Я добився свого. Директор, незвиклий мати справу з такими героїчними астронавтами, капітулював і віддав мені єдиний номер, який залишався в його розпорядженні — божився, що це справді останній, бо присутні накинулись на нього, мов голодні вовки. Хотів піти по валізи, але мене попередили, що номер звільниться об одинадцятій, а була щойно восьма. Залишивши речі в адміністратора, я на три години став у Орлі сам собі паном. Вже пошкодував, що учинив таке, й оскільки з цього могли виникнути ускладнення, коли б серед пасажирів виявився якийсь журналіст, я вирішив до одинадцятої триматися якомога далі від готелю. Йти в кіно мені не хотілося, вечеряти також, тож я вчинив дурницю, якої мало не припустився колись у Квебеку, коли виліт затримав блізерд[23]. Пішов у протилежний бік аеровокзалу до перукаря, щоб він показав на мені всю свою майстерність. Перукар виявився гасконцем, і я небагато розумів з його балаканини, але, згідно зі своїм наміром, погоджувався з кожною його пропозицією, бо інакше мені довелося б залишити крісло. Стрижка й миття голови минули ще так-сяк, але потім він розійшовся. Знайшовши у транзисторі, що стояв перед дзеркалом, мелодію рок-н-рола, він підкрутив гучність, закасав рукави й, притупуючи в такт і пританцьовуючи, взявся за мене по-справжньому. Бив мене по обличчю, смикав за щоки, щипав за підборіддя, шмагав по очах розпареними серветками, час від часу роблячи в цих жахливо гарячих кляпах невеличку дірочку аби я не задихнувся передчасно, щось питав, але я нічого не чув, бо ще перед стрижкою він позатикав мені вуха ватою. Після мого "ca va bien"[24] він знову кидався до шафи по нові пляшечки й мазі. Я просидів у нього цілісіньку годину. Врешті він зачесав мені брови, підрівняв їх, відступивши на крок, скептично оглянув своє творіння, змінив фартух, з окремого сховку вийняв золоту пляшечку, продемонструвавши її мені, —наче шляхетне вино, хлюпнув на пальці зелених драглів і почав втирати мені в тім'я. При цьому він весь час страшенно швидко запевняв, що я можу бути спокійним: облисіння мені вже не загрожує. Енергійно вичесавши мені волосся, він зірвав усі рушники й компреси, витяг вату з вух, дмухнув у кожне з них делікатно і разом з тим інтимно, здійняв навколо мене хмару пудри, вистрелив перед носом серветкою і з гідністю вклонився, задоволений своєю роботою.