Всі знову понасуплювалися... Загадка починала здаватися нерозв’язною. Уляна з благанням і надією переводила очі з одного обличчя на друге, але всі сиділи мовчки...
—. А через грубу? — нараз тихо скрикнув Явтух. — Вона ж, мабуть, і в його камеру виходить.
Махнидралов швидко обернувся до Явтуха, й обличчя його засяяло.
— Слушно, старий! Дивись ти, всі ж бачили, і нікому на думку не спало, а він додумався!.. Ну, братці, підставляй спини, всі інші лягайте на нари й пильнуйте "ока".
В напівтемну понуру кімнату знову влетіло пожвавлення. З гарячковою пристрастю вхопилися арештанти за нову ідею. Думка визволити уславленого отамана, а може, з його допомогою визволитися й самим, спалахнула яскравим вогнем в їхньому похмурому існуванні й запалила захватом усі серця.
В цьому бажанні злилося все: й гордість арештантська, й розбуджена знову одвага, й пристрасно бажання випустити на волю дорогого батька, й жадоба волі, й пекуче бажання вчинити несподівану прикрість начальству.
Каторжанин виліз на плечі сивуватому велетневі й, відкривши душника, заговорив у дірку, що її видно було над ним.
Всі завмерли чекаючи.
Махнидралов помовчав, а потім знову заговорив.
Знову всі насторожилися.
Може, не чує... голосніше спробуй,— прошепотів Андрій.
— А може, несила й підвестися,-* простогнала Уляна й до болю стиснула свої руки.
Махнидралов майже крикнув у димар.
Знову настала важка, томлива хвилина чекання.
Йк ось каторжанин звернувся до товаришів і промовив квапливо й радісно:
— Говорить, чую...
Всі в камері полегшено зітхнули. Придушене схлипування вирвалося з грудей в Уляни, й, знеможена гарячою радістю, вона майже впала на найближчі нари,
— Що каже? — запитали зразу декілька нетерплячих голосів.
— Тихше... не розберу, — прошепотів каторжанин, не відриваючись од душника.
Всі застигли.
Довго стояв Махнидралов, припавши вухом до душника, нарешті знову обернувся до камери й сказав збентежено:
— Не розберу. Каже щось, а що — не розберу. Лізь хтось інший.
— Я, — вихопився Андрій, — я батьків голос і крізь воду почую!
Він швидко виліз на плечі товариша й припав до душника.
Довго стояв він так, то викрикував у димар короткі фрази, то припадав до нього вухом; нарешті й Андрій обернувся до товаришів і похмуро сказав, що голос отамана чути, а що він каже — не можна розібрати й слова.
Сум охопив усіх. Після надії, що спалахнула яскравим полум’ям, розчарування видалося ще прикрішим.
Взялася ще й Уляна розібрати слова отамана, та і її спроба закінчилася цілковитою невдачею.
— Ну що ж... виходить, не судилося... Ще можна і в дорозі спробувати... — подали думки ще кілька похмурих голосів.
— Ні, братове,— заперечили разом Явтух і каторжанин,— коли тепер не зробимо діла, то вже в дорозі — край! Не зробимо нічого...
— А ось що: спробуємо ще підкопатися під стіну,— порадив Андрій.-— Стіна, мабуть, пізніш поставлена, глибоко не доведеться копати; ніж є в мене.
— Ніж є і в мене... І в мене! — почулося кілька голосів,— Можна спробувати...
Та вже в тоні цих голосів чути було невпевненість у наслідках нового заміру.
Проте кілька чоловік, в тому числі Явтух, Андрій і каторжанин, мовчки взялися до роботи.
Час минав. Ніхто не спав; всі з напруженою увагою стежи-
ли за результатом зусиль товаришів; стомлених переміняли інші, але це вже робилося без жвавості, а, здавалося, тільки на те, щоб мати можливість з цілковитим правом сказати собі, що для врятування отамана було спробувано все, що тільки можна.
Знадвору чути було шум дощу, що змішувався з тихим шерехом рук, які працювали коло стіни,
Уяяна сиділа тут же, мовчки стиснувши руки, і немов застигла в похмурому одчаї. Вона хотіла копати землю нарівні з іншими арештантами, але товариші не допустили її, і ця бездіяльність стомлювала її більше за всяку шпарку, працю. Вона вже втомилася шалено рватися всіми помислами до коханого отамана, який, може, вмирав у цю хвилину за кам’яною стіною,— тепер вона впала в тупий розпач. Очі її машинально стежили за рухами рук арештантів, а в голові, немов цвях, сиділа одна й та ж сама думка: "Не встигнуть... не вийде... не буде нічого..."
Приблизно такий же настрій, як видно, охопив усіх арештантів, їцо поринули в глибоке мовчання. —
Помалу-малу цей настрій передався й тим, що копали яму, мовчки працювали вони, переконуючись усе більше в тому, що намір їхній не дасть нічого.
— Півні співають... Скоро світатиме...-— коротко зауважив, нарешті, сивуватий велетень.
Це просте зауваження вплинуло на всіх, як сигнал.
— Годі,— рішуче сказав Махнидралов, покинувши ножа,— не докопаємося: стіна капітальна.
— Ще аршинів зо два копати! Не те що до світанку, а й до вечора не впораємося!..— підтвердив інший.
Андрій мовчки ткнув довгим ножем у землю й так само мовчки витяг його назад: лезо ковзнуло уздовж кам’яної стіни по саму колодочку, й видно було, що й далі в глибину йшла все та ж сама кам’яна стіна. Явтух глянув у викопану яму й не мав що заперечити...
Всі переглянулися.
Навіть Уляна не промовила й слова.
Тяжка мовчанка запала в камері. Всі зрозуміли, що дальші зусилля не приведуть ні до чого, але ніхто ще не зважувався висловити цю думку вголос.
— Доіц періщить,— нараз почувся з нар тихий хрипкий голос.
— Ну то що ж? — обізвався другий каторжанин.— Завтра не підемо, а ранок вечора мудріший.
— Це що ж, по-твоєму, побояться, що ми на дощі розтанемо? — насмішкувато перепитав перший.
— Ми то не розтанемо, а дороги всі розквасить; таккй тут край. Це правда, якщо дощ до ранку не вщухне — не підемо.
І знову всі замовкли.
Каторжанин поволі випростався, струсив із себе землю й подався до груби. Всі мимохідь повернули за ним голови.
Низький лоб каторжанина, здавалося, насунувся ще нижче на очі; глибока складка, що перетинала його бід чуба до перенісся, надулася, виявляючи вперте рішення, яке оволоділо цим понурим ЧОЛОВІКОМ. . •
Він показав знаком одному з товаришів підставити плечі, видерся знову до душника й, просунувши в нього руку, заходився обмацувати щось усередині.
— Давай ножа! — скомандував він найближчому сусідові.
В одну мить вимогу Махнидралова було виконано.
Кілька чоловік стовпилося коло нього, мовчки стежачи за