— Грошей, братику-голубчику, я по пошкодую... ще візь-' ми.," у мене в очіпку зашиті!..— з хвилюванням у голосі промовила Уляна.
— Коли треба буде... візьму... от хоч на випивку.
*— Малина! — весело скрикнув чийсь, молодий голос.
— Цить, курча ошпарене,— пробурчав хтось із поважніших.
Все, брат, добре,— схвально сказав Андрій,-— тільки як тут горілки добути?
А якщо/вона, може, вже й у двір прийшла й до нас на ганок іде? — каторжник глянув з-під брів на Андрія.
Та як же ти її добув? Коли встиг?
"є* Цебто я, Махнидралов? За двоє морів ходив, та щоб це сліпе щеня не одурив? Даром, чи що, ми під ворітьми стояли? Не сумлівайтеся. Горілка буде, а поки її немає, — треба розвідати, в котрий мішок заховали отамана. їх тут чотири: два насупроти, а два по боках од нас. Ану лишень постукайте, братці.
Ту ж мить з нар зіскочило кілька охочих і заходилися стукати в сусідні стіни.
Спершу постукали праворуч, — відповіді не було. Тоді перейшли на лівий бік.
От коли б тут отаман виявивсь, от добре було б! — мовив Махнидралов.
Однак на стук не обізвався ніхто.
— Ще раз постукайте, хлопці, — звелів він.
Знову постукали — й знову даремно.
Обличчя арештантів спохмурніли. '
— Діло погане, — почав був каторжник, як ось нараз від лівої стіни почули кволий стук.
— Стукає!..— радісно скрикнула Уляна.
Всі насторожились.
Стук почувся ще й ще раз.
— Стукає! — сказав рішуче й Махнидралов. — Та тільки хто стукає? А що, як посадили там якогось іншого диявола? Га?..'
Стук одразу затих.
Всі збентежено замовкли.
— Розпитати вартового, — нарешті подав думку Махнидралов. — Ну, мати отаманшо, отопер і виймай свої грошикиї
Уляна хутко підпорола очіпок і, вийнявши з нього два червінці, всунула їх у руку каторжникові.
— Вистачить?
— Важкенькі,— підкинув їх той на руці,— розв’яжуть базікало! Ну, хлопці, замріть!
Він узяв у другу руку смажену рибу, паляницю й підійшов до маленького віконечка в дубових, кованих залізом дверях.
Всі поприпадали до нар; здавалося, вся камера поринула в сон, а завмерлі на нарах постаті застигли, тривожно чекаючи закінчення переговорів Махиидралова з вартовим.
Шепіт каторжника долітав уривками до їхнього слуху, але відповідей вартового не можна було розібрати.
А втім, нарада тривала недовго. Хвилин через п’ять каторжник повернувся назад, злий і здивований.
— Не бере, чортів син! — сказав він коротко голеним головам, що видивилися на нього.
— Грошей не бере? — навіть з якимсь жахом прошепотіли товариші.
— І не поглянув... Кремінь, а не людина!
— Що ж робити? — прошепотіла занепалим голосом Уляна, безпорадно озираючись на Явтуха й Андрія.
— А може, його і не в цьому будинку запаковано? — зауважив велетень із скуйовдженою бородою.
—. "Не в цьому будинку"! Ех ти, борода! — передражнив його Махнидралов. — В якому ж іншому болоті був би він, як не в цьому? Нас ото, дурна голівонько, за ворітьми навмисне залишили, щоб ми не розвідали, куди отамана заховають. Тут він. Та ти, матусю, не бентежся,— звернувся, він до
Уляни.-— На горілку надія. Почує дух — не витримає. Та ось, либонь, і вона, голубочка.
Справді, біля віконечка в дверях почувся якийсь шерех.
Каторжник підбіг до віконечка й побачив літнього солдата з чорними бурцями.
— Ну що, дядечку, роздобув? — пошепки спитав він.
— Бери, — коротко відповів солдат, просовуючи у віконечко одну за одною чотири зелені пляшки.
— П’яту собі залиш, — показав Махнидралов на п’яту пляшку... — Пригости й тих, що на дощі мокнуть.
— Діло, — кивнув головою солдат.
— Про що шепчетесь? — підійшов у цей час до дверей вартовий.
— Та ось кип’яточку партії приніс.
— Знаємо ми той кип’яток. Гляди!
— А що ж, братику, промерзли ми до кісток, погрітися не гріх, — докинув запобігливим тоном каторжник. — Певно, й твоїй милості не душно. Пропустив би скляночку чайку? Га? Ми ж з радістю.
— Резонт, — підтримав солдат. — У цьому коридорі, як у погребі... Одна тільки груба й топиться на весь коридор.
— Ну, ну, ти... номовч! — прикрикнув на солдата суворий вартовий.— Гляди, щоб я начальникові не доповів, а ти — геть до вікна! —обернувся він до Махиидралова.— Коли щось узяв, лізь під нари — й мовчи...
— Ач, старовір 65 проклятий! — сердито пробурчав солдат, відходячи від старого вартового.
Махнидралов почекав, поки солдат зник, і знову звернувся з приємною пропозицією до суворого аргуса, але той так —грізно прикрикнув на нього, що каторжник мало не впустив своїх пляшок і поквапно зник у глибині камери.
Всі присмирніли й якусь хвилину нерішуче перезиралися одне з одним.
— Старовір! — нарешті прошипів Махнидралов. — Ну колись зустрінемося з тобою на волі!..
— — Що ж тепер? — прошепотіла знову Уляиа.
Ніхто не відповів.
Діло, яке здавалося спершу таким легким, несподівано,почало наражатися на зовсім непередбачені ускладнення.
— Солдат так собі ляпнув, що груба одна в коридорі топиться,— понуро сказав нарешті каторжанин, — виходить, отаман тут, поруч з нами; то він до нас обзивався... ие морозили б його... Мабуть, хочуть довезти живого.
— Так, так! — радісно зашепотіла Уляна. — Навчи ж, голубе, що робити?.. Братики рідні, допоможіть вивезти отама-на на волю!.. Допоможіть, рідні: його ж на смерть закатують, замордують, йому ж сто смертей завдадуть, а він за вас голови своєї не шкодував... Ой братики! Все добро, все золото вам пооддаю, наймичкою наймуся!
Ех, матінко! — крикнув Махнидралов. — То ми на волі за гроші працюємо, а в неволі — по честі живемо. Чула: всі вирішили за отамана голови покласти, та що робити? Річ ясна! Пробратися до отамана в камеру, висадити грати й винести його через вікно, та як у камеру пройти? Ніяк тихцем диявола не порішиш, — блиснув він оком у бік вартового, — а при ньому з камери не видерешся. От і стоп! /
^ Спитати б отамана, він придумає все, зо дна моря винесе! — сказав Андрій.
— Правда, правда! — підтримав Явтух і інші.
— "Спитати", — .передражнив їх каторжанин. — Ще~ коротше сказати йому, що грати підпиляні; то він, може, й без нашої допомоги прихитрився б утекти. Та як сказати? От ви про що метикуєте! Двері заходимося ламати — вартовий почує, зчинить тривогу. Стіна кам’яна, її за ніч не розбереш...