Такої образи не сподівалася владна пані. Обличчя її позеленіло, вкрилося криваво-червоними плямами й спотворилося від гніву.
— Цо-о? — зашипіла вона.— То ти осмілився... мене, як жінку...— і вона мало не кинулася на Кармелюка, але стрималась і, подолавши свою навіженість, випросталася на весь зріст і промовила холодним, сповненим отрути тоном: — А ти, як видно, дурень... Не зрозумів, що я тільки хотіла перевірити... раба! Але годі, ні звуку! Покликати мені нового дворецького!
Кармелюк постояв митб і швидко вийшов з комори.
Лише наступного дня повернувся пан Віцентій додому і не сам, а вкупі з сусідом своїм, Демосфеном. Доротея радісно зустріла гостя, а з чоловіком була така ласкава, що він тільки усміхався і за кожним словом дурнувато казав: "Моя люба, моя крулева!"
Через день Доротея таємниче сказала чоловікові, що повий дворецький виявив пропажу срібла... і що є підозра на Кармелюка. Чоловік хотів був зараз же кинутися на стайню, але дружина його стримала.
— Треба так, душко, обставити діло, щоб злодій не викрутився. Він, напевно, частину срібла одніс до своїх, а частину в себе приховав... То про крадіжку поки що нічичирк! Спершу треба обшукати хату його жінки, а сюди запросити справника і при ньому оглянути скриню цього хлопа... І якщо виявиться, що він злодій, то я не хочу залишати його в себе. Твоя була цілковита правда... Навіть наділити когось злодієм не хочу, а пропоную негайно закувати його в залізо і здати в москалі...
— О моя любцю! Чудово! — зрадів Хойнацький.
Янчевський цілком схвалив план Доротеї, і його було виконано точнісінько так. Через день вернувся посланець від пана Пігловського і привіз "знайдені" під лавою в Кар-мелюкової дружини дві срібні ложки. Того ж вечора в присутності справника, десяцьких і понятих було відкрито скриню Кармелюка, і в ній "виявлено" неабияку кількість панського срібла.
На отетерілого, невинного Янка одразу наділи кайдани і вивезли його з двору, нв давши сказати й слова. А втім, приголомшений підлістю, він навіть не опирався,."
VIII
Проминуло ще три роки. Тричі ліси міняли своє пишне вбрання, тричі прилітала весна на крилах веселих жайворонків і прибирала тиху долину килимами свіжих квітів. По хатах лилися сльози, а в темних хащах лісу все-таки обзивалися зозулі та дзвеніли трелі солов’їв, а іноді чулися й дівочі пісні... Про бідолашного Кармелюка, якого силоміць вирвали з сім’ї, з благодатного рідного краю й закинули так жорстоко в чужу країну, в жахливе тоді солдатське життя — забули: життя села, що сколивнулося було при ньому, знову зімкнулося, як сходиться вода над кинутим у неї каменем. Тільки іноді, дивлячись на шаленства нового управителя Головчинців, старі люди сумно похитували головами й шепотіли: "Звірюка, звірюка... Занапастив і Кармелюка! Ото був чоловік, заступник! Ох, ох, такого вже не діждемось!"
В одній хаті відсутність Кармелюка залишила тяжкий, глибокий слід.., . Тих сліз, які лила тут нещасна жінка, не висушувала й ласкава весна... Веселий промінь сонця не розгонив похмурості перекошеної набік хати, занехаяного, спустілого двору. Посиротілі діти, бачачи тільки тяжкі сльози матері, росли мовчазні, сумні, бліді, мов гриби у погребі. Марина змарніла й постаріла, наче зігнулася. Горе, якого зазнала вона, держало її неослабно в своїх цупких обіймах... Вона з ним жила, з ним ходила, з ним же й спала... Іноді їй здавалося, що вона відчуває, як коло неї тужить чоловікова душа... Вона схоплювалася з постелі, втуплювала очі в холодну пітьму, що стелилася по хаті, й ждала, ждала... Чого? Вона й сама не відала.
Вона ж знала, що її чоловік, хоч і живе десь далеко, але одірваний од неї назавжди. А вперте серце все-таки ждало його, дорогого, коханого,ждало всупереч глузду. Вічне горе та вічна самотність помалу-малу геть притупили її душу. їй ні з ким було перекинутися словом. Навіть діда не було з нею... Старий не витримав останнього удару и пішов шукати правди й волі в далекий, незнаний край...
Пані Доротея зовсім забула про неприємний епізод із зухвалим та дурним хлопом. Її уяву тепер полонив пан Демосфен, плечі й тідобудова якого могли посперечатися з постаттю Кармелюка, а здогадливістю й спритністю пай, звичайно, перевищував нетяму-хлопа.
Невдалі політичні мрії про воскресіння вітчизни розбили серця представників Польщі, але в поміщицькому колі гіркота ця незабаром угамувалася. Добробут панства зростав. Благодатний край і тисячі рабів забезпечували йому розкішне життя.
В невеличкому містечку Літині суддя літинський Йозеф Слив’янський святкував свої іменини. В залі, за розкішно сервованим столом, сиділо багато гостей, гладких, угодованих — старих і струнких — молодих. Пан маршалок із своєю чарівною дружиною, панство Хойнацьких, пан Янчевський, пан Пігловський, ксьондз-нробощ, молодий і вродливий, який сором’язливо опускав очі додолу, пан суддя, чоловік середнього віку, суворої, строгої зовнішності, який люб’язно мінився в розмові з дамами, і дружина його, гарнесенька блондиночка з тонкою талією й небесними невинними очицями, що змінювали свій вираз тільки при звертанні до слуг, і ще кілька шляхтичів та паній.
Обід наближався до кінця; подавали вже цукрові піраміди, наповнені ласощами... Обличчя гостей лисніли від перевтоми, а очі маслилися від утіхи... Гамірлива жвава гутірка, пересипана вигуками й сміхом, перекочувалася з одного кінця столу до другого. Серед присутніх точилася жвава загальна розмова: гомоніли про страшного розбійника, що з’явився в околицях. Від деякого часу в Літині вже подейкували про цього розбійника, який бушував з весни то під Вінницею, то під Вороновицями; але розповіді про нього мали анекдотичний характер і не бентежили літян; гості ж тепер привезли тривожні вісті: зухвалий розбійник з’явився зі своєю ватагою в самому повіті.
— До правди, шановне панство,— просторікував молоденький шляхтич Рудковський24, з гладенько виголеним обличчям, з маленькими бурцями коло самих вух і з роздушеним над лобом світлим коком. Одягнутий він був за останньою модою: краї його коміра підіймалися, закриваючи половину лиця, висока краватка надто підпирала шию, догь