— Скоро прийде панна Цап і відімкне мені двері. О, як би я хотів побачити її, коли вона зайде до моєї кімнати, а мене там нема!
Карлсон приязно поплескав його по плечу.
— Звертайся з своїми дріб'язковими бажаннями до Карлсона, і він усе тобі влаштує. Скоч-но лишень [417] та принеси мого бінокля: він висить на чотирнадцятому гвіздку, коли рахувати від канапи, під самою стелею* Вилізеш на верстат. ;
Малий захихотів.
— Добре, але ж у мене булочкова гарячка. Хіба не треба більше лежати?
Карлсон похитав головою.
— Лежати й хихотіти... І ти думаєш, це поможе проти гарячки? Навпаки, що більше ти гасатимеш вулицями й дахами, то швидше видужаєш, можеш прочитати це в кожній лікарській книжці.
І хоч Малий залюбки хворів би далі на булочкову гарячку, він слухняно заскочив до хати, виліз на столярний верстат і зняв бінокля, що висів на чотирнадцятому гвіздку, коли рахувати від канапи. На тому самому гвіздку висіла також картина — аркуш картону з червоним півником в одному куточку. Карлсон сам намалював її. Малий тепер згадав, що Карлсон найкращий у світі майстер малювати півнів. Картина звалася "Дуже самітний червоний півень", так на ній написано. І півень був таки дуже самітний, маленький і червоний, зовсім не такий, • як ті півні, що їх Малий бачив за своє життя.
Та він не мав часу довше роздивлятися на картину, бо ось-ось доходила третя година, тож треба було поспішати.
Карлсон уже завів моторчика, і тільки-но Малий вийшов з біноклем, він миттю схопив його, перелетів через вулицю і сів на дах якраз навпроти їхнього будинку.
Тоді Малий усе збагнув.
— Ой, як звідси гарно дивитися, коли маєш бінокля і хочеш заглянути до моєї кімнати!
— Еге ж, і бінокля маємо, і заглянути хочемо,— сказав Карлсон і приклав бінокля до очей.
Потім він дав бінокля й Малому. І той побачив свою кімнату так чітко, ніби сидів у ній. Он його ліжко, он [418]
Бімбо спить у кошику, он стіл з підручниками, а он годинник на стіні. Він саме вибив третю. Але панни Цап не видно.
__ Спокійно, тільки спокійно,— сказав Карлсон.— Вона вже йде, бо мені мурашки забігали по спині, та й димар двигтить.
Він відняв у Малого бінокля і приклав собі до очей.
— А що я казав! Ось відчиняються двері, ось вона заходить, така мила, ласкава, як ватажок людоїдів.
Малий зайшовся сміхом.
— Так, так, ось вона витріщає очі. Де Малий? А що, як він упав з вікна?
Панна Цап, мабуть, так і подумала, бо підійшла до вікна, зовсім перелякана. Малому аж стало її шкода. Вона перехилилася через підвіконня і глянула на вулицю, ніби сподівалася побачити там хлопця.
— Ні, там його немає,— мовив Карлсон.— Дивно, га? Панна Цап, мабуть, заспокоїлася. Вона відійшла від вікна.
— Тепер починає шукати,— вів далі Карлсон.— Шукає на ліжку... і за столом... і під ліжком, ось так... Стривай-но, ось вона вже в шафі, думає, що ти лежиш там, скоцюрбився й плачеш.
Карлсон засміявся.
— Ну, тепер час нам трохи пожартувати з нею,— мовив він.
— Як? — спитав Малий.
— А он як,— мовив Карлсон, і не встиг Малий щось сказати, як він схопив його, перелетів через вулицю і опустив у його кімнаті.
— Гей-гоп, Малий, будь ласкавий з хатнім цапом,— '-ь.азав к"_;; і полетів ~о^і геть.
Малий не думав що то же вдалий жарт. Та коли є К он почав, то треба доводити краю. Отож він [419] обережно підійшов до столу, сів і розгорнув підручник з арифметики.
Він чув, як панна Цап перевертає все в шафі, і напружено чекав, коли вона вилізе звідти.
І панна Цап вилізла. Перше, що вона побачила, був Малий. Вона позадкувала до шафи, стала там і якусь хвилину мовчки дивилася на хлопця. Потім закліпала очима, щоб упевнитись, чи їй, бува, не ввижається.
— Де ти до лиха ховався? — врешті спитала вона. Малий невинно підвів голову від книжки.
— Я не ховався. Я просто сидів тут і розв'язував задачу. Звідки мені було знати, що ви любите гратися в піжмурки? Та будь ласка... лізьте знов до шафи, я залюбки пограюся.
Панна Цап не відповіла нічого. Вона довго стояла й думала.
— Я наче ніколи не хворіла,— промурмотіла вона.— Та в цьому домі надто багато всяких химер.
Тієї миті Малий почув, як хтось обережно обернув ключа з того боку дверей. Малий захихотів. Найкращий у світі приборкувач хатніх цапів, очевидно, залетів крізь вікно в кухні, щоб показати хатньому цапові, як то сидіти замкненому.
Панна Цап нічого не помітила. Вона мовчки стояла і, видно, щось обмірковувала. Врешті вона сказала:
— Дивно! Ну, тепер іди собі гратися, поки я доварю обід.
— Дякую,— мовив Малий.— То я вже не сидітиму замкнений?
— Ні, не сидітимеш,— сказала панна Цап і підійшла до дверей.
Вона взялася за клямку й натиснула на неї раз, потім другий. Проте двері не відчинялися. Тоді вона налягла на них усією своєю вагою. Але й це не допомогло. Двері не подавалися. [420]
Панна Цап зойкнула:
— Хто замкнув двері?
— Ви самі г: замкнули,— сказав Малий.
— Що ти верзеш! — крикнула вона.— Як же я могла замкнути їх з того боку, коли я в кімнаті?
— А звідки я знаю? — сказав Малий.
— Може, то Боссе чи Бетан? — спитала панна Цап.
— Ні, вони ще в школі,— заперечив Малий. Тоді панна Цап важко опустилася на стілець.
— Знаєш, що я думаю? — мовила вона.— Мені здається, що в цьому домі є привиди.
Малий кивнув головою. О, як добре, що панна Цап вважає Карлсона за привида! Тоді вона, мабуть, піде собі від них. Бо хіба ж вона залишиться в квартирі, де є привиди?
— А ви боїтеся привидів? — спитав він.
— Навпаки,— сказала панна Цап,— я їм рада.— Уяви собі, тепер я, може, також попаду в телебачення! Знаєш, у них є така серія, де люди розповідають за привидів. А того, що я зазнала за один-однісінький день, вистачить на десять передач по телебаченню.
Панна Цап, здавалося, була цілком задоволена.
— А як лютуватиме моя сестра Фріда, щоб ти знав! Бо Фріда виступала по телебаченню і розповідала про духів, що їх вона бачила, про голоси, що їх чула, і не знаю, про що там іще. Але тепер я їй утру носа.
— А хіба ви чули якісь голоси? — поцікавився Малий.
— Авжеж. Пам'ятаєш, як заревіло за вікном тоді, коли зникли булочки? Я спробую віддати той рев на телестудії, щоб люди почули, як він звучить.
І панна Цап так заревіла, що Малий аж підскочив на стільці.