— Отже, я маю наїстися кількома тюфтельками, пирогом з яблуками у ванільній підливі, вареною шинкою, сиром, ковбасою, огірком і двома нещасними сардинами?
Панна Цап пильно глянула йому у вічі.
— Ні,— сказала вона з притиском,— є ще й паштет. Малий не міг згадати, щоб йому коли так смакувала їжа.
Як приємно було сидіти втрьох і вечеряти! Та раптом панна Цап вигукнула:
— О господи, ти ж, Малий, ізольований, а ми за-тягли його сюди! — вона показала на Карлсона.
— Ні, ми його не тягли. Він сам прилетів,— сказав Малий.
Та все ж таки він стурбувався.
— А що, як ти, Карлсоне, захворієш тепер на скарлатину?
— Скар...скар...— муркотів Карлсон. Він напхав повен рот пирога і не міг і слова мовити,— скарлатину?.. Гей! До того, хто колись хворів на найважчу в світі булочкову гарячку й не вмер, ніщо більше не вчепиться. [468]
— Не завжди,— сказала панна Цап і зітхнула. Карлсон ум'яв останню тюфтельку, облизав пальці й мовив:
— Звичайно, в цьому домі трохи сутужно з їжею, але з усім іншим тут добре. То, може, я теж тут ізолююсь.
— О господи! — вигукнула панна Цап.
Вона сердито зиркнула на Карлсона, потім на тацю, що була вже зовсім порожня.
— Не багато лишилося на таці після того, як ти приклався до їжі,— сказала вона.
Карлсон підвівся з ліжка і погладив себе по животі.
— Я вже наївся і встаю від столу. Але, бачу, крім мене, ніхто не встає. [469]
Карлсон покрутив за ґудзика на животі, моторчик загув, і він обважніло полетів до вікна.
— Гей-гоп! — гукнув він.— Доведеться вам посидіти без мене, бо я поспішаю.
— Гей-гоп, Карлсоне! — відповів Малий.— Тобі справді треба летіти?
— Нарешті,— буркнула панна Цап.
— Авжеж, мені треба поспішати! — гукнув Карлсон.— А то я спізнюся додому на вечерю. Гей-гей!
І він полетів.
Значна дама, що ходить і літає
Другого ранку Малий довго спав. Збудив його телефонний дзвінок. Він побіг до передпокою і зняв трубку. То була мама.
— Любий синку!.. Це такий жах...
— Який жах? — сонно спитав Малий.
— Та все те, що ти написав у листі. Я так хвилююся!
— Чого? — спитав Малий.
— Ти ж знаєш,— сказала мама.— Бідна дитино!.. Але завтра я вернуся додому.
Малий зрадів і миттю пробуркався. Хоч і досі не розумів, чого мама називає його "бідною дитиною".
Не встиг Малий покласти трубку, як телефон знову задзвонив. То нарешті з Лондона озвався тато.
— Як ся маєш, Малий? — спитав він.— А як Боссе й Бетан, чемні?
— Не думаю,— відповів Малий.— Та й не знаю, бо вони в лікарні.
Чути було, що тато схвилювався.
— В лікарні? Що це означає?
І коли Малий пояснив, що то означає, тато сказав так само, як і мама: [470]
— Бідна дитино... Я завтра ж вернуся додому. Розмова скінчилась, але відразу ж телефон задзвонив знову.
То був уже Боссе.
— Передай хатньому цапові та її старому лікареві, що вони кепсько розуміються на хворобах. Це не скарлатина. Ми з Бетан завтра будемо вдома.
— Ви не хворі на скарлатину? — перепитав Малий.
— Уяви собі, що ні! Тутешній лікар сказав, що ми випили забагато шоколаду з булочками. Тоді на тілі буває висипка, якщо організм надто чутливий.
— Типовий випадок булочкової гарячки,— сказав Малий.
Але Боссе вже поклав трубку.
Коли Малий убрався, він пішов до кухні сказати панні Цап, що тепер він більше не ізольований.
Вона якраз почала готувати другий сніданок. У кухні міцно запахло прянощами.
— От і добре,— мовила панна Цап, коли Малий розповів, що завтра всі мають вернутися додому.— А то мої нерви більше не витримають.
Вона завзято мішала кописткою в каструлі на плиті. Там у неї були якісь густі драглі, і панна Цап щедро посипала їх сіллю, перцем та іншими присмаками.
— Ось так,— приказувала вона.— Треба ще посолити, та поперчити, та додати всякого коріння, і тоді буде смачно.
Потім панна Цап стурбовано глянула на Малого.
— Ти ж сьогодні не чекаєш того плюгавого Карл-сона? Хоч би я останні свої години тут мала спокій.
Та не встиг Малий щось відповісти, як за вікном хтось заспівав радісним голосом:
Прилинь, ясне сонечко, У моє віконечко... [471]
І на підвіконні вродився Карлсон.
— Гей-гоп! Ось прилинуло ваше ясне сонечко, тепер будемо бавитись. Гей-гоп!
Та панна Цап благально звела до нього руки:
— Ні, ні!.. Все, що завгодно, тільки не бавитись!
— Ну звичайно, спочатку ми поснідаємо,— мовив Карлсон і злетів з підвіконня. Панна Цап уже накрила [472] стіл собі й Малому. Карлсон сів на стілець і взяв ножа та виделку.
— Ну, починаймо! Давайте сніданок. Він приязно кивнув панні Цап.
— Ви теж можете поснідати з нами. Візьміть собі тарілку й сідайте до столу.
Він принюхався.
— А що ви нам дасте?
— Доброї прочуханки,— сказала панна Цап і почала ще дужче мішати в каструлі.— Принаймні тобі її треба було б дати. Але в мене так болить усе тіло, що, мабуть, я сьогодні не здужаю бігати.
Аж ось панна Цап висипала своє вариво в миску й поставила на стіл.
— їжте,— мовила вона.— Я поснідаю потім, бо лікар сказав, що мені треба їсти в тиші й спокої.
— Атож,— кивнув Карлсон,— там десь у коробці є сухарі, і ви погризете собі їх, коли ми поснідаємо. Візьмете скоринку і з'їсте в тиші й спокої.
Він спритно наклав собі на тарілку чималу купку пудингу. Зате Малий узяв тільки ложку. Він завжди боявся їжі, якої ще не пробував. А такого пудингу Малий ще зроду не бачив.
Карлсон почав мостити з пудингу вежку і вал навколо неї. Поки він споруджував свою фортецю, Малий обережно скуштував і... ох! Йому забило дух, на очах виступили сльози, а в роті запекло, немов вогдем. Але ж панна Цап стояла й очікувально дивилася на нього, тому Малий мовчки проковтнув той пудинг.
Карлсон глянув на нього з-за своєї вежі й запитав:
— Що з тобою? Чого ти плачеш?
— Я... я згадав щось дуже сумне,— затнувся Малий.
— Ага,— мовив Карлсон і жадібно накинувся на свою вежу. Він засунув до рота першу ложку, та враз зойкнув і зайшовся слізьми. [473]
— Що таке? — спитала панна Цап.
— Мабуть, отрута... Але вам видніше, чого ви сюди намішали,— сказав Карлсон.— Мерщій несіть пожежну помпу, бо в мене горлянка горить!
Він витер сльози.
— А ти чого плачеш? — спитав Малий.
— Я також згадав щось дуже сумне,— відповів Карлсон.
— А що саме? — поцікавився Малий.