Та ось настав вечір. Була осінь, і смеркало швидко. Малий стояв біля вікна блідий з напруження і дивився, як над дахами спалахують зірки. Він чекав. Це було гірше, як у новорічний вечір. Тоді доводиться чекати тільки на якогось гнома, а що таке гном проти неве^ личкого привида з Васастаду — ніщо! Малий нервово кусав нігті. Він знав, що тепер десь там нагорі Карлсон теж чекає. Панна Цап сиділа в кухні й парила собі в балійці ноги. Вона щодня парила їх, і ще мала прийти віддати Малому на добраніч. Вона обіцяла, що прийде. Отоді й настане пора подзвонити Карлсонові. А потім... о господи, як каже панна Цап, о господи, як же буде цікаво!
— Якщо вона не прийде скоро, то я лусну з нетерплячки! — промурмотів Малий.
Та ось вона прийшла. Малий побачив у дверях її великі босі вимиті ноги і аж стріпнувся, як рибина,— так злякався, хоч він і чекав на неї, і знав, що вона має прийти.
Панна Цап невдоволено поглянула на нього.
— Ти чого стовбичиш біля відчиненого вікна в піжамі? Ану гайда в ліжко!
— Я... я просто дивлюся на зірки,— затнувся Малий.— А ви не хочете поглянути на них?
То Малий так хитро хотів заманити її до вікна. Водночас він непомітно просунув руку за завісу, де був мотузок, і щосили шарпонув за нього. Він почув, як на даху задзвонив дзвоник.
Панна Цап теж почула.
— Щось нагорі торохтить,— сказала вона.— Дивно.
— Авжеж, справді дивно,— погодився Малий.
І він затамував віддих. Бо з їхнього даху знявся невеличкий, зовсім круглий привид і полинув перед вікном. І враз Малий почув мелодію — дуже тиху й дуже жалісливу, але він не сумнівався, що то "Жалобна при-видова пісня" линула серед осінньої ночі. [44Н]
— Ти глянь-но... он... о господи! — мовила панна Цап.
Вона зблідла як смерть і сіла на стілець. А ще казала, що не боїться привидів!
Малий спробував заспокоїти її. [449]
— Еге ж, тепер і я починаю вірити в привиди,— сказав він.— Але ж то такий маленький привид, що нема чого лякатися.
Та панна Цап не слухала його. Вона втупилась у вікно, що за ним привид почав свій фантастичний виступ.
— Забери його геть! Забери його геть! — застогнала панна Цап.
Але привида з Васастаду не можна було забрати. Він літав собі взад і вперед, угору і вниз, і часом перекидався в повітрі. І навіть як він перекидався, жаліслива мелодія не стихала.
Малий вважав, що то було справді гарне й поетичне видовище. Білий невеличкий привид, темне, всіяне зірками небо й жаліслива музика. Та панна Цап була іншої думки. Вона схопила Малого за руку й сказала:
— Тікаймо до спальні й там сховаємось!
їхнє помешкання складалося з п'яти кімнат, кухні, передпокою і ванної. Боссе, Бетан і Малий мали кожне по маленькій кімнаті, мама з татом — спальню, і ще була простора вітальня на всіх. Тепер, коли мами й тата не було, в спальні жила панна Цап. Вікна її виходили на подвір'я, а вікно Малого — на вулицю.
— Ходи! — схвильовано квапила його панна Цап.— Ходи, сховаємось у спальні!
Малий опинався. Лишити таке видовище, коли воно тільки почалося! Але панна Цап була невблаганна.
— Швидше, бо я зараз зомлію!
І хоч як Малий не хотів, а все ж таки довелося йому піти до спальні. Там вікно було відчинене, але панна Цап одним махом зачинила його. Потім опустила жалюзі, добре розправила завісу й почала стягувати до дверей меблі. Видно, вона нізащо в світі не хотіла більше дивитися ні на яких привидів. Малий не міг її збагнути — адже досі панна Цап так прагнула побачити [450]їх! Він сидів на татовому ліжку, спостерігав, як вона надсаджується, і хитав головою.
— Мабуть, Фріда не така боягузлива,— сказав він. Та саме тепер панна Цап не хотіла й чути про Фріду.
Вона перетягувала меблі — столи, стільці й невеличку книжкову шафу. Перед дверима вийшла справді гарна барикада.
— Ось так! — задоволено сказала панна Цап.— Тепер, мабуть, ми можемо бути спокійні.
Проте з-під татового ліжка почувся глухий голос, ще задоволеніший.
— Ось так! Тепер, мабуть, можемо бути спокійні. Тепер ми зачинилися на ніч!
І звідти вилетів невеличкий привид, аж засвистіло за ним.
— Рятуйте! — закричала панна Цап.— Поможіть!
— Що помагати? — спитав привид.— Складати меблі? Але ж я не вантажник.
І привид зайшовся сміхом. Але панні Цап не було смішно. Вона кинулася до дверей і почала розкидати меблі, аж стільці мигтіли. Барикада вмить була розвалена, і, репетуючи на цілу хату, панна Цап вибігла до передпокою. [451]
Привид подався за нею. Малий теж. А позаду мчав Бімбо і голосно гавкав. Він нюхом не відчував ніякого привида й гадав, що то якась весела забава. Привид, звичайно, теж так гадав.
— Гей-гей! — вигукував він, кружляючи біля самих-вух панни Цап.
Але вряди-годи він давав їй трохи відбігти, щоб було1 ще цікавіше. Так вони гасали по всій квартирі: панна Цап попереду, а привид за нею — до кухні, а з кухні до вітальні, з вітальні до кімнати Малого, і так без кінця.
Панна Цап не переставала верещати, і врешті привидові довелося трохи заспокоїти її.
— Ну, ну, не репетуйте! Нам же так весело!
Та це не допомогло. Панна Цап аж завила і знову помчала до кухні. Але там серед підлоги стояла ба-лійка, де панна Цап мила ноги. А привид летів у неї за плечима.
— Гей-гей! — кричав він їй над самим вухом.
І панна Цап гепнула просто в балійку. Пролунав такий гучний зойк, ніби хтось засурмив у сурму.
— Цитьте, ви до смерті перелякаєте і мене, й сусідів. Прийде поліція, якщо ви не будете обережні,— сказав привид.
Усю підлогу залила вода, а серед калюжі, розставивши руки, сиділа панна Цап. Але вона на диво швидко схопилася й вибігла з кухні. Мокра сукня хляпала їй по литках.
Привид не міг утриматись, щоб кілька разів не стрибнути в балійку, де ще залишилось трошки води на дні.
— Дуже гарно бризкає по стінках,— сказав привид Малому.— Всі ж люди люблять спотикатися об балій-ки, то чого вона репетує?
Привид ще раз стрибнув у воду і хотів далі гнатися [452] за панною Цап, та її не було. Тільки на паркеті і в передпокої залишилися сліди від її мокрих ніг.
— Прудконогий хатній цап,— мовив привид.— Ось є свіжий слід. А куди він веде, зараз побачимо. Угадай, хто найкраще в світі читає сліди?
Слід вів до ванної. Панна Цап замкнулася там зсередини і переможно зареготала. Привид затарабанив у двері.