— Хай вони їдуть сами та побавляться. Справа стосується вашої чести та життя!
— Але я сьогодні маю слухати Калезона та Жана, наших двох найславетніших трубадурів. Буде змагання.
— Відкладете на завтра!
— Коли ти вимагаєш, я не можу тобі відмовити.
І король мусів дати наказ, щоб лови починали без нього.
Батько з дочкою пішли до невеликої кімнати, щоб їм ніхто не заважав. Маргарета поставила свойого секретаря та Артура в передпокою, загадавши їм нікого не пускати.
Дочка дала батькові короткий список боргів, що за них заставлено його володіння, та кошторис великих сум, що їх час було платити, а грошей Рене не мав.
Король Рене боронився, казав, що в скарбниці має десять тисяч і ніяк не згоджувався, що цього не стане на всі борги, кожен не менший, як тисяч на сім.
— Тоді, — нетерпляче сказав, — заплатимо найгіршому кредиторові, а решта хай почекає.
— Нічого не вийде!
— Але хіба я, — промовив Рене, — не король неапольський, арагонський, єрусалимський та обидвох Сіцілій? Хіба державець таких чудесних земель…
— Ви справді державець цих земель, — сказала Маргарета, — але хіба треба нагадувати вашій величності, що ви такий самий король цих земель, як я королева Англії, де не маю й десятини землі, не маю одного шілінга прибутку. Наші володіння тільки на папері, а так само й прибутки.
— Що ж я робитиму? Хіба ж я винен, що не маю грошей? Я б охоче заплатив!
— Я вам скажу, де взяти коштів. Відмовтесь від вашого непотрібного сану короля, і прибутків вам буде досить, щоб жити в достатках та мати ваші улюблені розваги, як приватна людина.
— Маргарето! Ти не думаєш, що кажеш, — державець та народ міцно зв'язані! Підданці мої є вівці, а я їх доглядаю. Я не маю права відмовитись від свойого обов'язку!
— Коли б ви спроможні були його виконати, — заперечила королева, — я б цього не радила, а королівство ваше скелет: його Франція, або Бургундія однаково розіб'є.
По щоках старого короля текли сльози.
— Ради твоїх вигод я не мав змоги вжити заходів, — промовив старий. — Хіба ти не можеш мені допомогти?
— Коли вам важать мої вигоди, — озвалася Маргарета, — майте на увазі, що відмовившись Провансу, ви виконаєте єдине бажання моє; але заприсягаюсь, і вам це вийде тільки на краще!
— Не кажи нічого; дай акт, я підписую! Я бачу, ти його приготувала. Підпишу й піду на лови. Треба вміти терпіти й не плакати.
— А ви не питаєте, — здивувалась Маргарета, — кому віддаєте ваші володіння?
— А мені що до того! Адже ж мені вони не належатимуть. Це, мабуть, або Карлу Бургундському, або небожеві мойому Людовікові.
Обидва розумні та розуміються на політиці.
— Ви поступаєтеся Провансом бургундському герцогові!
— Я й сам волію його; він гордий та не лихий. Але почекай, а забезпечення буде мені та моїм підданцям?
— Вам призначають добре утримання, — відповіла Маргарета.
Рене байдуже почав насвистувати свою нову пісню та підписав акта зречення, не знімаючи рукавички та не прочитавши його змісту.
— А це що? — подивився він на другого пергамента. — Невже мій родич Карло хоче одержати також Сіцілію, Неаполь та Єрусалим, як і рештки Прованса? Мені здається, тоді варто взяти більшого аркуша…
— Цей папір, — сказала Маргарета, — зречення від вимог Ферранда де-Водемона на Льотарінґію, та зобов'язання не мати з бургундським герцогом з цього приводу жодних чвар.
Цього разу Маргарета надто багато на себе взяла.
Рене здригнувся, почервонів та вперше обурено скрикнув:
— Як? Зректися мені мойого внука, Йоландиного сина? Сором тобі, Маргарето!
Маргарета почала йому доводити, що закони чести. не зобов'язують Рене підтримувати молодого претендента. Але не встиг батько їй відповісти, в передпокої почувся гомін, двері широко розчинились та до кімнати ввійшов цілком озброєний лицар, увесь запорошений — знати, зробив він далеку путь.
— Я тут, батьку моєї матері, гляньте на вашого унука Ферранда де-Водемона. Благословіть мене!
— Благословляю! — сказав Рене. — Будь щасливий, відважний юначе.
— А ви, тітко, — повернувся лицар до Маргарети, — ви, яку скинули з престола зрадництво та лицемірство, невже ви не підтримаєте вашого родича?
— Бажаю тобі добра, небоже, — відповіла англійська королева. — Але радити старому тебе підтримувати в такій безнадійній справі не буду.
— Невже моя справа така безнадійна і невже це говорить моя тітка Маргарета?
— Тебе, — провадила далі Маргарета, — підтримують самі розбишаки й німецькі шляхтичі, волоцюги з райнських міст та підлі швайцарці.
— Але доля за мене! — закричав Водемон. — Я примчав сюди переможцем з кривавого бойовища, де розбито військо бургундського тирана!
— Брехня! — скочила з місця Маргарета. — Не вірю!
— Ні, це правда. Чотири дні тому я залишив ґрансонське бойовище, закидане трупами Карлових вояків. Ви це пізнаєте? — він протягнув їй каменя, що прикрашав герцогський орден Золотого Руна: — Невже Карло покинув би сам таку дорогоцінність?
Маргарета розпачливо дивилась на цю річ. Руйнуються її наміри.
Артур, що стояв із секретарем Маргарети, був страшенно здивований, побачивши графа де-Водемона в супроводі другого швайцарця з величезним келепом на плечі. Коли принц себе назвав, Артур не вважав за можливе його спинити. Але він страшенно здивувався — другий юнак швайцарець був Зіґізмунд Бідерман. Той глянув на Філіпсона, радісно скрикнув і кинувся його обіймати. Артур не міг прийти до тями, слухаючи Зіґізмундове оповідання.
— Бачиш, Артуре, герцог дійшов із своєю величезною армією до Ґрансона. Там було шістсот союзників, вони мусіли здатися. Тимчасом у наших горах усі збиралися на війну. В Невшателі до нас приєдналося трохи німців з льотарінзьким герцогом. Ах, Артуре, ось начальник, ми маємо його за другого після Рудольфа Донергуґеля! Ти його бачив, це він пішов до короля Рене, але він траплявся тобі й раніше; синій базельський лицар був він, ми називали його Лавренцем. Отож коли ми увійшли до Невшателя, нас було щось із п'ятнадцять тисяч та не менше, як п'ятнадцять тисяч німців та льотарінґців. Ми довідались, герцогмає шістдесят тисяч на бойовищі, але одночасово прийшла звістка, що Карло повісив наших шістсот союзників, мов собак. Я б хотів, щоб ти чув крик п'ятнадцятьох тисяч швайцарців. Навіть мій батько перший подав голос за битву. На світанкові ми підійшли до Ґрансона. Герцог льотарінзький напав на кінноту. А ми пішли на гору виганяти піхоту. Справа діялась у невеликому межигір'ї між горою та озером. І нам досить було однієї хвилини. Кожен на кручах швайцарець був дома, а Карлові вояки — їм довелося погано! Пам'ятаєш себе першого дня в Геєрштейні? Але тут не було добрих дівчат, самі списи та кияки. Кіннота, що її попобили льотарінґці, побачивши нас з другої сторони — накивала п'ятами. Тоді ми знову зібрались під горою на великому полі. Вишикувались, заграли музики; раптом у долині таке ми почули кінське тупотіння, такий скажений рев, немов усі салдати та співці Франції та Німеччини зібрались на змагання. Ми побачили куряву. Це герцог Карло вів усю армію на допомогу передовому загонові. Вони везли гармати, але ми посунули на них — і гуркіт гармат раптом замовк. Земля струснулась від нового реву… мов грім під землею загримів: на нас скакала кіннота…