— Тяжко ризикувати останнім, що маєш. Які накази від герцога?
— Його високість, — відповів Колвен, — має намір, поснідавши, поїхати верхи. Посилають вам убрання, бажаючи, щоб ви й надалі вдавали з себе англійського купця, та поїхали за ним до Діжона, де герцог почує відповідь од бургундської шляхти, а потім прийме швайцарських уповноважених; а втім, мабуть, він і сам казав вам про це; ви ж бачили його вночі! Ходимо! Може хочете поїсти?
Вони поснідали. Тільки скінчили, засурмили сурми, — герцог сідає на коня. Філіпсонові підвили чудового коня і він разом із господарем приєднався до блискучого товариства, що починало збиратися перед герцогським наметом. Ось вийшов і герцог, за ним багато вельмож.
Поїхали. Філіпсон поруч з Колвеном, і урочистий похід, залишивши табор, попрямував до Діжона, тодішньої столиці цілої Бургундії.
Сурми герцогського походу повідомили сторожу біля діжонської брами. Спустили моста, і повітря сповнили радісні крики народу, коли Карло верхи білим конем з шістьома пажами в'їхав на міст.
Похід спинився перед величезною будівлею в центрі Діжона.
Тоді цей замок називали — герцогський, а потім, коли Бургундія приєдналася до Франції, називали королівський палац.
Діжонський мер чекав на герцога на сходах. Тут зібралося сотня громадян в чорних оксамитових убраннях з невеликими списами в руках. Герцог вступив до великої залі, де стояв трон, а ззаду нього лави для вельмож.
На одну з них, звідкіля можна було добре бачити геть усі збори та самого герцога, Колвен посадовив англійського вельможу.
Карло кинувши швидкий пильний погляд, легенько кивнув головою, дуже задоволений.
Коли всі посідали, мер знову наблизився до герцога і запитав, чи його високість зволить вислухати населення його столиці та прийняти на ознаку відданости срібного келиха, сповненого золотом, що його він, мер, має щастя подати герцогові від імени громадян та діжонських вельмож.
Карло, що інколи не бував надто ввічливий, коротко відрубав:
— На все є час! Дайте нам перше довідатись, що мають сказати представники бургундської шляхти, а тоді ми послухаєм діжонських громадян.
Ображений мер з срібним келихом у руці одійшов.
— Я сподівався, — промовив Карло, — побачити зараз уповноважених від бургундської шляхти. Невже нікого нема?
Мер, побачивши, що ніхто не зважується відповісти, сказав, що ті цілий ранок мали важливу нараду і, звичайно, зараз же з'являться, скоро довідаються, що його високість зробив честь прибути до міста.
— Туазоне Д'Ор, — сказав герцог герольдові: — піди та скажи їм, що ми бажаємо знати, які наслідки їхньої наради.
Герольд пішов.
Треба відзначити, що за тієї доби по всіх февдальних землях, тобто трохи чи на цілу Европу, панував дух свободи.
Погано було лише те, що свобода ця, що за неї проллято стільки крови, не ширилась на нижчі верстви суспільства; її не мали саме ті, хто найбільше її потрібував. Дві головні верстви в державі — шляхта та духівництво, мали величезні переваги; ба третя верства — громадяни — мали виїмкове право не підлягати новим податкам, аж самі дадуть згоду.
Пам'ять герцога Філіпа була в Бургундії священна.
Тридцять літ мудрий державець підтримував свою гідність між європейськими монархами та збирав, скарби, не вимагаючи нових прибутків з багатої, йому, підлеглої країни.
Але запальний та нерозсудливий Карло неймовірними втратами здобув незадоволення провідних верстов; починали ставитись до нього підозріло, з недовір'ям. Останніми часами дух опозиції чимраз більшав; провідні верстви осуджували деякі війни, що на їхню думку потреби не було; а те, що державець набирає численне наймане військо, збуджувало підозри, що прибутками, які стягає герцог з підданців, він досягне необмеженої монархічної влади та скасує народні права свободи.
Але одночасово успіх Карла Бургундського, раз-у-раз в кожному змаганні, в кожному бої, інколи, цілком неймовірний, спричинився до того, що Карла поважали та любили.
Проте, можна було передбачати, що в цьому випадкові опозиція повстане і не заплатить нового податку. Тому герцог та його вельможі нетерпляче чекали на результати наради.
Хвилин за десять канцлер Бургундії, віденський архієпископ, увійшов до залі із своїми придворними, та переходячи повз герцогський трон, на мить спинився, намовляючи Карла прийняти відповідь від шляхти на приватній авдієнції. Він натякнув, що рішенець для нього незадовільний.
— Заприсягаюсь! — гнівним голосом закричав герцог, — я не такий боягуз, щоб злякатись упертих нахабних бунтарів. Коли бургундська шляхта дасть лиху відповідь на нашу батьківську пропозицію, хай каже її прилюдно, щоб чув нарід.
Канцлер уклонився й сів на своє місце. Присутні почали щось шепотіти один одному, знизуючи плечима та хитаючи головою. У цю мить герольд розчинив двері, і до залі увійшло дванадцятеро депутатів, по чотири від кожної верстви.
Коли вони опинилися в залі, Карло старовинним звичаєм устав з трона, та знявши капелюха з високим пером, сказав:
— Доброго здоров'я, радий бачити вас, мої вірні підданці!
Всі також встали та поскидали шапки. Представники верств стали на одне коліно; четверо попів, між ними Оксфорд пізнав каноника, підійшли ближче до герцога, за ними шляхта, а далі громадяни.
— Великий герцоге! Як зволите слухати відповідь від ваших вірних бургундців — з вуст одного представника, чи трьох?
— Як хочете!
— Тоді, духовна особа, шляхтич, та вільні громадяни, — промовив каноник, — казатимуть за чергою; хоч кожен однієї думки з усіма іншими, але має власні причини.
— Ми послухаємо кожного нарізної — сказав герцог Карло, одягаючи капелюха.
Всі присутні в залі шляхтичі швиденько квапилися довести своє право покривати голову при державцеві, мерщій одягали капелюхи; і майже одночасово ціла хмара пер велично нахилялась по лавах.
Каноник виступив уперед і сказав:
— Державцю! Ваші вірні підданці, духовні особи, обмірковували вашу пропозицію про новий податок. Це для нової війни; але духовенство вважає війну небезпечною, тому не сподівається, щоб небо благословило тих, хто її починає. А через те духовенство мусить відмовити на вимогу вашої високости.