— А опал? А вода, що їй бризнули в обличчя? — спитав зацікавлений Артур.
— Коли бабуня зомліла, цілком природно, на неї бризнули водою, а щодо опалу, мені також оповідали, ніби він втратив свій блиск; проте кажуть, цей дорогоцінний камінь завсіди від отрути гасне. Оце все й спричинилося до цілих леґенд навколо ймення перської дівчини, створило якусь казку.
— А?.. а?.. Ви нічого не сказали…
— Про що? — запитала господиня.
— Про вашу появу минулої ночі.
— Хіба ви ще не догадались? Мій батько, що брав запальну участь у справах країни, викликав ненависть багатьох дуже могутніх осіб, тому він тут не може з'являтися. До того й з братом не хтів зустрічатись. Коли ми приїхали до Німеччини, повідомив, щоб я прийшла до нього на перший поклик. В кімнаті в Графслусті я знайшла листа, де згадувалося за таємний вихід, отой, із каміння; його легко було відкрити. Сюдою я вийшла до брами, тоді до лісу й знайшла батька на призначеному місці.
— Небезпечно ж було, — скрикнув Артур.
— Я була страшенно стривожена. Не люблю мати таємниць від мойого дядька… і взагалі вночі йти невідомо куди в чужій країні… Але я мусіла, а вартові мені перешкоджали, довелося відверто розповісти молодим Бідерманам. Від Зіґізмунда ми вирішили таїтися;
заманулося трошки пожартувати. Я мала перейти повз нього, немов примара, і ніяк не сподівалася, що замість нього стоїте ви.
— А я дурень! Я мусів пропонувати свої послуги.
— З того нічого б не вийшло! — спокійно відказала Анна. — Я мусіла йти сама. Батька знайшла, сьогодні бачилась із ним удруге; а серед швайцарських депутатів була зовсім не я, під сірим вкривалом — Аннета. Батько хтів, щоб ніхто не знав, де я поділася. Тому й бачили мене у в'язниці.
— Ви врятували мені життя! — скричав юнак.
— Мені заборонили з вами розмовляти. Щоб звільнити — я мусіла слухатись. А вам дали змогу втекти, щоб був зв'язок між швайцарцями, які в дорозі, та міськими змовниками; потім, після повстання, я довідалась від Зіґізмунда, що вас переслідують розбишаки; батько влаштував так, щоб з Анни Геєрштейн я зробилася німецькою баронесою, і я поїхала. Яке щастя, що ми цього вже позбулись!
— А мій батько? — запитав Артур.
— Живий, сподіваюся, за нього дбає багато людей, серед них бідолаха Зіґізмунд; тепер, Артуре, таємниці з'ясовано, час попрощатись.
— Попрощатись? — схвильовано повторив Артур.
— Так! Вранці поїдете до Страсбурга, і… і… ми більше не побачимось!
Артур кинувся до неї й хаосом запальних, майже незрозумілих сліз благав. Вона зворушено дивилась на нього.
— Артуре, заспокойтеся!
— Анно, я англієць… Що. ж нам робити? Я не можу розлучитися з вами. Слухайте, батько та я мусимо виконати доручення… Успіх дуже сумнівний… Ви мабуть довідаєтесь, який буде кінець. І почуєте за мене… Дізнаєтесь моє справжнє наймення, а коли я врятуюсь — до вас долетить моя слава!
— Годі, сюди йдуть!..
— Ще мить… пам'ятайте, поки Артур має серце, воно б'ється для вас!
До кімнати вбігла Аннета.
— Йдіть! Йдіть, — закричала, — вернувся управитель, йде сюди. Артур став біля Анни і скричав:
— Коли небезпека — я вас обороню! Анна рішуче сказала:
— Я нічого лихого не зробила, що б могло розсердити батька, й не буду ховатись від його та мойого управителя. Артурові нічого тікати! Скажи, Аннето, управителеві, хай іде сюди, а ви сідайте, будь ласка, — вдалась вона до Артура.
Артур знову сів на своє місце.
Аннета підбадьорена сміливістю Анни Геєрштейн, весело заляскала в долоні й вийшла з кімнати, тихенько промовляючи:
— Тепер я бачу не жарти вдавати баронесу, коли вмієш підтримувати свою гідність. Чому ж цей брутальний чоловік так налякав мене?
XXII
Нічого не кажи мені за це:
Завжди було мені нестерпне лицемірство
Тієї гречности нещирої:
"Будь ласка, Сідайте, сер!"
"Ні, ви раніш, мілорде!"
Щоб вас поперевішали усіх!
(Old Play).
Чекали. Артур сів трохи віддалік біля столу. Аннине обличчя прибрало виразу гордовитого спокою. Сходами добувалися кроки, швидкі та нерівні, кроки дуже стривоженої людини. Двері відчинилися й до кімнати увійшов управитель.
Такої повишиваної одежі з стількома блискучими прикрасами Артур не бачив ні у Франції, ні в Англії. Соколяче перо на шапці застібалось золотом. Саме вбрання — з буйволової шкіри, а на шиї висів золотий ланцюг. Він увійшов, поспішаючись, сердито, стурбовано, та досить брутально сказав:
— Анно Геєрштейн! Що це означає? В замкові чужинці під таку пізню годину?
Анна Геєрштейн, хоч і довго жила далеко від своєї батьківщини, проте знала її звичаї. Вона відповіла:
— Чи ти васал Арнґеймів, чи хто інший, що можеш так розмовляти? Як це ти говориш з баронесою Арнґейм в її власному замкові й не скинувши шапки? І коли ти попросиш мене тобі пробачити та почнеш розмовляти як слід, тільки тоді, не раніше, я матиму змогу тебе слухати.
Управитель мимохіть узявся за шапку й скинув її.
— Пробачте, може я з переляку недобре повівся. Але сталося ось що. Райнграфські салдати зчинили заколот, подерли державного прапора та підняли свойого, незалежного, оголосивши, що воюватимуть із цілим світом. Вони хочуть узяти замок, і ви мусите на світанкові його покинуть.
— Невже нічого не можна зробити?
— П'ятсот чоловіка було б нам досить, а я не знаю, де набрати й десятків із два. А тепер ви все знаєте, і дозвольте вас попросити вислати звідціля цього молодика. Я покажу йому найкращу дорогу, а з нас досить буде дбати за самих себе.
— А ти куди думаєш? — спитала Анна.
— Поїду до Страсбурга, коли дозволите, — сподіваюсь бунтарі не помітять. По-мойому, нам краще тікати туди. Там чекатиме ваш батько — Альберт Геєрштейнський.
— Гаразд! Ви, Філіпсоне, — повернулась Анна до Артура, — казали мені, що також їдете до Страсбурга? Хочте вкупі?
Легко уявити собі, як зрадів Артур і з яким задоволенням пристав на таку пропозицію.
Управитель намірявся сперечатись.
— Баронесо!.. — нетерпляче почав він.
— Подумай спочатку, друже, — перехопила Анна, — навчися розмовляти з пошаною.
Нахабний управитель щось промурмотів крізь зуби та вимушено ввічливим голосом сказав:
— Дозвольте, в наших умовах мусимо дбати за себе; я не можу через те дозволити чужинцеві їхати разом.