— Кіліяне, стоїмо ми на слизькій дошці, і під ногами — бурхливий та шалений потік. Що чинити?
— Йти вперед упевнено й обережно, — відповів хитрий Кіліян. — Який жаль, що вояки побачили пакунка! Та що там згадувати, пакунок ваш, і вас неодмінно будуть обвинувачувати в насильстві й сваволі. Хоч і верніть його з цілою печаткою, однаково кожен запевнятиме, ніби ви її підробили. Отож, гляньмо, що там усередині, тоді й знатимемо, якою ступати. Незвичайна дорогоцінність, я певен, коли купець так легко відмовлявся від усього краму, аби не заглядали сюди.
— Може, важливі політичні папери від Едварда англійського до нашого герцога?
— Хай так, хай і так! Що ж з того — ми надішлемо їх до Діжона. А може, — прошепотів, схилившись над Арчібальдом, — може Людовік XI французький король заплатить за них щирим золотом?
— Сором, Кіліяне! Це ж як, продаватиму таємниці мойого державця французькому королю? Краще понесу свою голову на шибеницю!
— Та невже? А мені відомо, що ваша милість…
Кіліян спинився, побоювався розгнівати свойого повелителя.
— Грабує герцога, не вагаюся хотів ти сказати? — дурню! Я беру свою пайку з мита з герцогової волі, і це цілком справедливо. Бо ж і собака і сокіл дістають свою пайку із здобичі. На те я губернатор, і герцог, який мене тут настановив задовольняти свій гнів, а мою кешеню, не буде мені тим докоряти. До того ж на цілу Ля-Феретську округу я герцоговий представник. Я розпечатаю пакунка, бо призначений йому, він належить також разом з тим і мені.
Він ніби сам себе переконував. Перерізав мотуза, зняв матерію: перед ними маленька скринька.
— Щось дуже коштовна тут річ, коли так мало місця вона забирає.
Відчинив. У скриньці — розкішне намисто, й ціни йому зразу не визначиш.
Губернаторові очі хижо засвітилися. Обидва мовчки радісно подивились один на одного.
— Впертий віслюк мав підставу сперечатися. Я б і сам хвилини з дві терпів би тортури, аби не розлучатися з отаким намистом.
А тепер скажіть мені, як оцю здобич поділимо між герцогом та його губернатором, базуючись на правах фортець?
— Правду кажучи, Кіліяне, ми уявимо, що місто взято наступом; добре ж знаєш, хто перший знайде, той і бере собі все, не забувши, проте, обдарувати вірні слуги.
— Прикладом, як ось і я! — промовив Кіліян.
— І таких, як я, — озвався інший голос луною на слова Кіліянові з найвіддаленішого кутка цієї старовинної залі.
— Чортяка! Хтось підслухав! — зарепетував Губернатор, хапаючи кинджала.
— Ваш щирий слуга, як ви сказали сами, — виступив кат наперед. Він повільно підходив до змовників.
— Зухвальцю! Як ти наважився?
— Не клопочіть собі тим голови, — зауважив Кіліян, — чесний Штейнергерць не має язика говорити, а вух — слухати інакше, як з вашої волі. Треба пустити його на нараду. Адже ж цих купців ми, однак, пошлемо до пращурів.
— Справді? — сказав Гаґенбах. — А я гадав, що їх можна буде пожаліти.
— І викажуть хай на вас бургундському герцогові… як ля-феретський губернатор збирає мито?
— Твоя правда! Але мертві не мають ні зубів, ні язиків. Готуйся, кате!
— Я до цього торгу й пішки. Але умова: як покажу їм тропу на той світ, дістану права на шляхетство, і ця страта буде законна, немов би перед усім народом на майдані.
Гаґенбах здивовано подивився. Але Кіліян з'ясував у чому річ: кат гадає, що старший полонений без сумніву благородної крови. Інакше б він так впевнено триматись не міг.
— Може й так. Ось, — протягнув руку Арчібальд, — пергаментний лист. Тут написано герцогові щодо намиста, яке просять прийняти як запоруку дружніх стосунків від йому дуже відомої особи, а пред'явникові намиста йняти віри у всьому, що він перекаже.
— Хто підписав? — жваво спитав Кіліян.
— Підпису нема… Треба думати герцог пізнає сам.
— Навряд, щоб він мав нагоду пізнавати, — посміхнувся Кіліян.
Гаґенбах дивився на діяманти. Вуста кривила похмура усмішка. Кат підбадьорений знову почав співати своєї: такої запоруки, такої необмеженої довіри не може бути до людини нешляхетного роду.
— Не бреши, дурню, — промовив Гаґенбах. — Таких прикладів чимало. Ось, приміром, Людовік — камердинерами переказував такі речі, які раніше доручали герцогам. Державці починають уже тепер думати, що людей для важливих доручень треба вибирати за розум, а не за рід. А втім, надалі надії не втрачай. Роби, що слід із купцями, а ми незабаром матимем у руках унтервальденського ляндамана; хоч і пошився у селюки, а роду шляхетного.
— Може б краще притримати англійців, поки докладніше довідаємся за них від швайцарців?
— Як знаєш, — махнув рукою Гаґенбах, немов відганяючи від себе докучливі турботи. — Годі! Мені набридло!
Люті посіпаки слухняно вклонилися й кривава нарада скінчилась. Арчібальд Гаґенбах заховав намисто, що його хтів привласнити, зрадивши державця та проллявши кров двох безневинних людей.
XV
І наші прабатьки цей пишний палац
Однісінькій людині збудували?!
(Old Play).
В'язниця, де кинули молодого Філіпсона, була похмура печера. Вона якнайкраще свідчила, які то жорстокі були наші предки. Не вміли неначе відрізняти безневинність від злочину й найменше обвинувачення каралося ув'язненням, незрівняно жорстокішим, ніж те, що за наших днів присуджують за доведений злочин.
В'язниця Артура Філіпсона являла собою досить довгу, але темну та вузьку камеру, вибиту в гранітній кручі під вежею. Світилася невеличка лямпа. Але руки Артурові міцно зв'язали, і коли він попросив води, в'язничий йому відповів:
— Можеш перетерпіти спрагу, вже тобі жити не довго!
Сувора відповідь пророкувала в'язневі, що він буде мордуватись від спраги до кінця свойого життя, але й те й інше незабаром скінчиться. В тьмяному світлі лямпи він підійшов до лави. Потроху очі звикали до пітьми. Ось він помітив на кам'яній підлозі отвір, ніби схожий на колодязя, хоч неправильною формою, певніше, нагадував безодню, що її трохи поширили людські руки.
— Так ось моя могила! — глухо промовив Артур.
Нагло почув, що там у страшній глибині ніби шумить вода. Мов глухий рев — вимагає своєї жертви. Смерть завсіди страшна, але в розцвіті сил, за буйних молодощів, коли починаєш почувати усю красу її насолоди, коли вперше зазнаєш її радощів — то найбільший жах!