Купець почервонів з досади, чи може якого іншого почуття.
— Я не напрохувався до вашого гурту. Ви мені сами пропонували. Коли син мій та я збудили до себе, які підозри, — ми залюбки попрямуєм окремо.
— О, не гнівайтеся, шановний гостю! Коли я пропонував вам їхати вкупі, гадав, — батькові це може й не дуже приємно чути, — тихий, слабенький юнак, надто боязкий та соромливий, щоб на нього дівчина звернула увагу. Але я помилився. Натягнув лука — ми вважали, що це неможливо, — пише вірші, і видима річ, він взагалі хоробрий та видатний молодик. Батько Аннин — жорстока людина, а мені шкода Анни. Коли б цей юнак її покохав, могли б бути дуже небажані їй наслідки. Тепер — по-щирості — ви їдете зі мною, чи ні?
— А це вже як хочете ви, шановний господарю. Можу тільки зауважити, що таке почуття аж ніяк не відповідає моїм намірам і мойому бажанню. Я, звичайно, не можу ручатися за сина. Але він має поважний обов'язок і йому не до кохання швайцарських чи німецьких дівчат… хоч хто б то вони були! Моєї поради він прислухається добре, дуже шанує та любить мене. Отож як хочте…
— Годі, годі! Так їдьмо укупі! Мені так приємно мати розумного супутника.
Потім господар запитав купця, чи тривка на його думку спілка між англійським королем та Карлом Бургундським.
— Ми багато чули, — казав швайцарець, — про дужу армію, що з нею король Едвард має намір відібрати назад колишні англійські володіння у Франції.
— Цілком певен, що мої земляки гаряче бажають увійти до Франції і спробувати відвоювати Нормандію, Майн та Гасконію; вони завсіди належали Англії. Тільки сумнівно, щоб розпусний узурпатор, який зве себе королем, зумів це зробити. Едвард IV, звичайно, хоробрий і досі завжди перемагав у всіх своїх численних битвах. Але відколи кривавою дорогою занісся так високо, він більше розпусник, ніж відважний вояка. Можна заздалегідь пророкувати, що навіть надія повернути багаті володіння не примусить його проміняти м'яку розкішну постелю в Лондоні з шовковими простирадлами та пуховиками й солодкі звуки лютні на тверде ложе у Франції та голос сурм!
— Наше щастя, — мовив Бідерман. — Адже якби Англія та Бургундія розпорошили Францію, як це трохи-трохи не сталось колись, тоді Карло легко б задовольнив свою ненависть до нас, до нашого Союзу.
Вони знов наближались до будинку. Там уже не гри, а танки. Анна Геєрштейн вела перед із чужинцем, річ цілком природня,~бо ж він гість, а вона господиня; проте старі ззирнулися, немов пригадавши попередню розмову.
Анна Геєрштейн спинила танки й підійшла до дядька.
Щось сказала йому. Тоді зараз же всіх попросили до хати — вечеряти.
Переважно давали рибу з сусідніх річок та озер. Величезна чаша з так званим "прощальним" напоєм обійшла навкруги. Перший ковтнув був господар, тоді торкнулась губами небога, а потім всі, хто сидів за столом, по черзі, — спочатку гості, далі свої.
Так мало споживали вина тоді швайцарці, — пізніше їхні звичаї зазнали сумної відміни, коли вони зав'язали ближчі стосунки з країнами, де переважали розкоші.
По вечері гостей відвели до спального покою. Філіпсони лягли обидва на одну постіль.
І незабаром увесь геєрштейнський будинок міцно заснув,
VI
Як птануть битися могутні вороги —
Це дві страшні бурхливі водотечі,
Дві хуртовини люті…
Старий Філіпсон міцно спав. Артур обережно, щоб його не розбудити, підвівся з ліжка. Хоч, власне, коли б той і розплющив очі, це б нічим не загрожувало: батько звик, що син уставав раніше, сам дбаючи за все, що треба наготувати перед дорогою.
Артур узяв меча й потихеньку вийшов з кімнати.
Побачення з запальним швайцарцем він не міг відкладати. Артур опинився перед будинком. Займалась зоря чарівного осіннього ранку, ранку швайцарських гір.
Сонце ледве торкнулось промінням вершини найбільшого велетня гірського пасма. Довгі тіні падали на вогку траву. Трава хрумтіла під ногами юнакові — знати вночі був мороз. Але Артура на цю мить найменше цікавила краса ранкової зорі. Він поправив пояса, що за ним стримів меч, затягнув міцніше застібку й подався на призначене місце.
За тієї войовничої доби виклик на герць був обов'язок; відмовитись від нього — неможливо. І хоробрий Артур мусів притишити своє внутрішнє почуття протесту, що з ним він завжди ставився до такого ганебного звичаю. Артур ішов весело й радісно, або принаймні так могло видаватись.
Швиденько проминувши поля та хащі, що між Бідермановою оселею і Геєрштейнським замком, він увійшов на старе подвір'я з протилежної від потоку сторони. І майже одночасово його велетень-супротивник — здавався ще вищий та дужчий у блідому ранішньому світлі — з'явився на мосту, Рудольф прийшов іншою дорогою.
За спиною бернцеві висів величезний двоєручний меч із клинком на п'ять футів завдовжки. Таких мечів майже скрізь уживали швайцарці. Бо вони розрубували сталеві лати німецьких вояк і добре боронили гірські переходи. Саме такий велетенський меч висів Рудольфові Донергуґелеві, кінцем його б'ючи по п'ятах, держало вистромлюючи над лівим плечем багато вище за голову. Він тримав другого такого самого меча в руці.
— Ти вчасно! — закричав він Артурові.
І гучний його голос добре вирізнявся під рев водоспаду.
— Але я так і гадав, ти не маєш двоєручного меча. Ось Ернестів! — він кинув на землю того, що тримав був у руці. — Не зневаж його, чужинче, — мій родич ніколи не подарує. Або мойого бери, як він на твою думку кращий.
Англієць тільки здивовано дивився. Він не знав, що робити з такими мечами. Нарешті промовив:
— Той, кого викликають, має, — по всіх країнах так, — право вибирати зброю.
— Але змагаючись у швайцарських горах, треба вживати й швайцарської зброї. Хіба ж наші руки для того, щоб воювати складаними ножиками?
— А наші не звикли битися косами! — відрубав Артур. І крізь зуби І промовив: — "Usum nou habeo", я не вмію поводитись із такою зброєю.
— Може ти вже жалкуєш? — гукнув Рудольф. — Коли так, признавайся, боягузе, й іди спокійно додому. Кажи хутчій, замість цитувати латину, мов якийсь писарчук.
— Ні, задавако! Я нічого не прошу! Тільки нагадаю тобі битву І між пастухом та велетнем, де перший переміг із зброєю багато відміннішою. Я можу битися тим, що я маю. Мій власний меч боронитиме мене, як і завсіди дотепер.