"Як! Не минуло й року як овдовіла, та вже й полюбовник", — шипіли кумасеньки. Таке занедбання звичаїв здавалося вже дивовижним, суперечило здоровому глуздові. Але що найбільше додавало гостроти цьому нікчемному вчинкові, так це чудний вибір Аделаїди. У глухому кінці завулка св. Мітра, у брудній хатині, задвірок якої виходив на землю Фуків, жив чоловік, що мав погану славу, відомий за прізвиськом "паскудник Макар". Цей чоловік зникав іноді цілими тижнями; потім коли-небудь надвечір знову з’являвся, йшов, заклавши руки в кишені й висвистуючи, ніби повертався з гулянки. Жінки, що сиділи на порозі свого дому, бачачи його, казали: "Дивись, це паскудник Макар. Він, мабуть, сховав рушницю й мішок у якійсь ямі на Віорні". Всі знали; що Макар не мав ніяких прибутків, а проте, перебуваючи в місті недовгий час, якось умів добре попоїсти й попити. Особливо він страшенно наддавався: пив він один на один, сидячи за столом у шинку, встромивши, мов дурний, свої очі в шклянку, нічого не чуючи навколо себе. І коли шинкар замикав двері своєї корчми, Макар виходив твердими кроками, високо піднявши голову, ніби пишаючись тим, що п’яний. "Макар щось уже занадто прямо іде, мабуть, п’яний як ніч", — казали кумасі, дивлячись, як він повертається додому. Тверезий він ходив злегка згорбившись, з якоюсь понурою полохливістю, уникаючи поглядів зацікавлених. Після смерті батька-чинбаря, що не залишив йому ніякої спадщини, крім малої хатинки в глухому кутку св. Мітра, він не мав ні родичів, ні друзів. Близькість кордону та Сейських лісів обернула цього ледачого та чудного парубка на контрабандиста і браконьєра та ще й такого страшного, що, бачачи його, казали всі: "Не хотів би я зустрітись з цією головонькою опівночі в лісі". Величезного зросту, з страшенною бородою, з сухорлявим обличчям, Макар завдавав страху всім жінкам передмістя; вони казали, що він живцем їсть малих дітей. У тридцять років йому можна було дати всі п’ятдесят. На обличчі його, зарослому бородою, з-під пасом волосся, скуйовдженого, як собача шерсть, блищали карі меткі очі, сумні очі вродженого бурлаки, озлобленого горілкою та заклятим життям бездольного. Щоразу, коли в місті траплялися крадіжка чи вбивство, завжди підозріння падало на Макара, хоч він ніколи не попадався ні в якому злочинстві. І цього шаленця, цього розбійника, цього волоцюгу вибрала собі Аделаїда! За рік і вісім місяців вона мала вже двох дітей — хлопчика та дівчинку. Про шлюб між ними не було й спомину. Ніколи ще передмістя не бачило, щоб хто так нахабно поводився. Дивування було таке велике, а сама думка, що Макар зміг знайти молоду, та ще й багату полюбовницю, так перевернула всі думки кумась, що вони навіть жалкували Аделаїду. "Бідолаха, вона зовсім з’їхала з глузду, — казали вони. — Коли б були живі її батьки, вони давно вже заперли б її в божевільню". Ніхто не знав тайни цього чудного кохання, тим-то знов-таки обвинуватили Макара: ясно, він скористався недоумством Аделаїди, щоб обікрасти її. Законний син, малий П'єр Ругон, зростав разом із байстрюками своєї матері. Аделаїда лишила біля себе цих "вовченят", як звали у передмісті Антуана та Урсулу, і ставилася до них з такою самою прихильністю, як до свого сина від першого шлюбу. Здавалося, вона не зовсім розуміла, яка доля чекає цих двох нещасних дітей. Для неї це були її діти, такі ж, як і старший син. Іноді вона виходила з дому, тримаючи за одну руку П’єра, за другу Антуана, і не помічала, що вже тепер малих трактують далеко не однаково.
Чудна була це сім’я.
Протягом майже двадцяти років кожний у ній жив по-своєму, як йому заманеться; так жили й мати, й діти; ніхто ні в чому не приневолював себе. Ставши жінкою, Аделаїда залишалася тією ж самою високою чудною дівчиною, яку вже п’ятнадцяти років вважали за дивачку. Вона не була божевільною, як це припускали мешканці передмістя, але якийсь брак врівноваженості, розладнання розумової діяльності та серця примушувало її жити не звичайним життям, не так, як усі. Вона була безпосередня і по-своєму цілком послідовна, тільки послідовність її в очах сусідів була якимсь божевіллям. Аделаїда ніби навмисне давала привід до пліток, навмисне старалася, щоб усе йшло якнайгірше, тоді як вона тільки немудро, простодушно підлягала вимогам свого темпераменту.
Після перших родів вона занедужала на нервові припадки, її кидали страшні корчі. Припадки ці повторювалися періодично через кожні два або три місяці. Вдались до лікарів, ті відповіли, що годі чимось допомогти, що згодом ці припадки самі минуть, і порадили їй їсти недосмажене м’ясо та пити хінний відвар. Від постійних припадків Аделаїда зовсім схибнулась. Вона жила день у день, як дитина, як ласкава сумирна тварина, підлягаючи своїм інстинктам. Коли Макара не було дома, вона майже цілими днями нічого не робила, була задумлива й звертала увагу на дітей та цілувала їх тільки тоді, коли гралася з ними. Коли ж її полюбовник повертався, вона кидала дітей і йшла до нього.
Поза хатинкою Макара був маленький двір, відокремлений муром від землі Фуків. Одного дня вранці сусіди надто були здивовані, побачивши в цьому мурі двері, яких напередодні ввечері не було ще.
Через якусь годину все передмістя вийшло полюбуватися ними. Полюбовники, мабуть, працювали цілу ніч, щоб зробити вилом та приладнати двері. Тепер вони могли вільно ходити одне до одного. То був новий виклик. Тепер уже з меншим потуранням ставилися до Аделаїди, бо вона осоромила передмістя. Ці двері, це спокійне визнання любощів викликали жорстокішу напасть, ніж двоє позашлюбних дітей. "Хоча б порядність зберегла!" — кричали кумасі. Аделаїда не розуміла, що значить "зберегти порядність"; вона була задоволена й щаслива; вона сама допомагала Макарові виривати цеглу з муру й розмішувала йому глину. Другого дня вона з радістю дитини прийшла полюбуватися з своєї роботи при світлі дня. Три кумасі, що помітили її, як вона розглядала ще зовсім свіже мурування, цей її вчинок вважали за найбезсоромніший. Відтоді, як тільки з’являвся Макар, вони, не бачачи молодої вдови, запевняли, що вона перебирається до нього в хатинку в завулку св. Мітра. Контрабандист приходив додому не в один час і завжди майже несподівано. Ніхто не знав, як жили полюбовники ті два або три дні, коли Макар перебував у місті. Двері були на замку, й хатина здавалася безлюдною. Передмістя, вирішивши, що Макар спокусив Аделаїду тільки для того, щоб проїсти її гроші, дивувалося, бачачи, що ця людина, як і раніш, дрантям трусила й пропадала днями, вештаючись по горах та по долах. Можливо, що чим рідше вони бачились, тим дужче любила його молода жінка, а можливо, він не здавався на її прохання, почуваючи непереможний потяг до бурлакування. Багато різних гадок припускали, а все ж не могли зрозуміти цього зв’язку, що почався й продовжувався так химерно. Оселя в завулку св. Мітра була завжди наглухо замкнена і ховала свою таємницю. Здогадувались, що Макар б’є Аделаїду, хоч з хатини не чути було ні найменшого гомону. Не раз вона з’являлася з синяками, з розкудовченим волоссям, але ніколи в неї не було страдницького або хоча б скорботного вигляду. Вона й не крилася з своїми синяками, вона усміхалася й здавалася щасливою. Очевидячки, вдова безмовно корилася своєму полюбовникові, і так вони прожили більше п’ятнадцяти років.