— Карби! Карби! — стогнала баба й руки випручала.
— Не бійтеси, ненько, біг з вами! Ше дітей лишьиєте, ше за вас молитися будут та й пан біг умалит вам карби, — як могла, потішала донька бабу. — А може, Господь даст, шо мій Петрик на попа вивчьитси, то буде за вас служби правити, будут вам карби даровані.
— Будуть вам, бабко, карби даровані!
Бабині очі останній раз подивилися приязно і ласкаво на Петрика як на одинокого рятівника і помаленьки ледом замерзали.
А бабині карби зірвалися і роєм за душею гнали, з хати вилітали.
Навкруги ліси глухо шуміли, трави тремтіли, до землі стелились.
Бабина душа вибігала на верховіття дерев, перескакувала з листка на листок, стручувала росу і тріпотіла голими порубаними крильцями.
Боялася з карбами ще дальше ’д горі летіти, але вітер займив її силоміць.
За нею розбіглися жалібні плачі і тужливий голос трембіти та й сільських дзвонів, але не могли її здогонити.
Верталися назад голими ножами і викроювали у Петриковім серцю карби, котрі ніколи не загояться і не заростуть панським салом.
1901 р.