Треба діяти негайно й рішуче. Треба стріляти, метати гранати, громити!.. Цеглини не лишити на місці проклятої лабораторії!
Як боляче й важко було відчути в ту хвилину своє безсилля! Але Володя переміг хвилювання, стримав себе. Навколо вороги. Він у міцному полоні. Та його становище значно краще, ніж того в'язня в підвалі. Треба бути спокійним і впевненим у своїй перемозі.
З кожним днем усе чіткіше вимальовувався план утечі. Кожна деталь була продумана до кінця. І тоді з'явилася нова думка. Що, коли спробувати врятувати і того невідомого в'язня за залізними дверима? Врятувавши його, юнак буде тоді не один. А вдвох значно легше виконати те, над чим зараз дні й ночі міркує Володя.
Професор Аюгава готувався до останніх дослідів з танець-газом. Професор нервувався, лаявся, його чіпкі мавп'ячі руки метались по лабораторії. Дзвеніли банки. Гупали, стукали. Важко зітхав і сопів, як живий, апарат на столі, раз у раз попихкуючи білими клубами пари, яку підхоплювали вентилятори.
Коли настав день досліду, Аюгава на знак особливої приязні сказав Володі:
— Ти, юначе, підеш зі мною і побачиш мій тріумф. Я це обіцяв тобі і слова свого не зраджу.
Камера для дослідів містилася в підвалі біля віварія. В невеличкій кімнатці, яка скидалася на коридор, зібралося з десяток професорів та асистентів у білих халатах і ковпаках. Вони посідали в крісла біля круглих віконець у гумових рамках і вийняли записні книжечки з олівцями.
Володя тут же побачив Фудзіту. Комендант тер собі руки і збуджено повторював:
— Надзвичайно люблю дивитись! Надзвичайно люблю дивитись!
Задзеленчав дзвоник, який сповіщав, що в камеру почав поступати газ. Присутні припали до віконець.
Володя побачив крізь скло невелику комірку з сірими стінками, які, здається, були оббиті гумою. В кутку комірки, яскраво освітлені електрикою, вовтузилися троє псів. Вони, мабуть, були дуже раді, що їх звільнено з тісних кліток. Вони стрибали, хапали, жартуючи, один одного за вуха, за хвости.
Найбільший з них і, очевидно, найстаріший добродушно відбивав напади на себе двох своїх приятелів, з якими він уже встиг подружити в цій комірчині, де їх звела докупи спільна доля.
Троє псів не помічали, що за кожним їхнім рухом напружено стежать два десятки людських очей.
Володя відірвався од віконця і глянув на Аюгаву, який сидів поруч. Від хвилювання професор спітнів. Через кожні кілька секунд автомат-лічильник сухо клацав, і цифри, вискакуючи, показували, яка в камері концентрація газу.
Перші дві-три хвилини пси весело борюкалися. Радіорупор передавав їх повискування, м'яке гупання лап по підлозі, збуджене дихання. Але лічильник клацав усе частіше, газ у камеру поступав усе швидше, і незабаром якийсь ледве помітний неспокій охопив тварин. Вони вже не повискували і, здавалося, чуйно прислухались до чогось невідомого, яке з кожною секундою насувалося на них ближче й ближче.
Люди в білих халатах завмерли, роздавлюючи носи об прозоре скло. Кілька секунд жодного звуку не долітало з камери. Тільки лічильник автоматично і сухо, мов на кістках, клацав і клацав, рахуючи кроки смерті.
Зненацька тварини ясно почули наближення страшної гості. Пирхаючи від газу, який уже наповнив їхні легені, вони всі троє, наче змовившись, прожогом кинулись до дверей. Але двері були герметично закупорені.
Пронизливе скавчання долинуло з камери, репродуктор засопів, забринів, завишав. Стрибаючи на задніх лапах, троє псів намагалися знайти хоч щілинку в дверях, щоб ухопити ковток чистого повітря.
З кожною секундою вони стрибали все вище й вище, наче це був дикий і химерний танець. Пси задихались і харчали. Аюгава, відірвавшись од віконця, сказав:
— Їм здається, що вгорі є чисте повітря. Це одна з властивостей мого нового газу, який повільно паралізує насамперед ноги. Напевне, це створює враження, що отрута клубочиться внизу…
Він натиснув кнопку. Лічильник перестав клацати.
Стрибки тривали недовго. Майже одночасно тварини впали, як підрізані.
Фудзіта задоволено посміхався, він донесхочу наситився огидливим видовищем. Асистент, який записував найдрібніші подробиці досліду, згорнув зошит.
ВОЛОДЯ ВИКОНУЄ СВІЙ ПЛАН
Через два дні мав прибути представник штабу. Аюгава помітно хвилювався. Попереду ще був ряд серйозних дослідів.
Якось увечері професор розгорнув газету й вигукнув:
— А слухай, юначе! Мова про твого земляка!
Володя насторожився. Аюгава вголос прочитав:
"З Н-ської тюрми втік у тайгу російський шпигун, сімнадцятирічний юнак. Дуже можливо, що він намагатиметься перейти кордон. Той, хто затримає злочинця, одержить триста ієн нагороди".
— Цікаво, — спокійно відповів Володя. — Але мені здається, що він далеко не втече.
— Чому ти так думаєш, юначе?
— Я покладаю надію на жандармів.
Володя казав чистісіньку правду. Він справді покладав тверду надію на те, що йому пощастить обдурити японських жандармів.
У юнака не було ніякого сумніву, що в газеті мова йшла про нього. Це його називали злочинцем і шпигуном. Він подумав:
"А, все ж таки самураї цінують мою голову досить дешево".
Потім спало на думку, що така сума — триста ієн — для японського робітника, приміром для дроворуба, має здатися величезною. Згадався Окума. Чи виказав би він, коли б йому запропонували стільки грошей?
"Ні, ніколи!" майже вголос подумав Володя.
Проте юнак помилявся, коли гадав, що японські жандарми занадто довірливі люди. Повернувшись від Аюгави в свою комірчину, Володя переконався, що тут був трус. Власне кажучи, все було на місці, ніякого розгардіяшу. Але деякі дрібниці вказували па те, що хтось цікавився Володиною постіллю.
Ще перед цим Володю не залишало неприємне й настирливе почуття, що за ним весь час невідступно стежать чиїсь очі. Одного разу було навіть так, що, озирнувшись, юнак помітив у напівтемному коридорі сіру тінь, яка метнулася в найближчі. двері.
Замітка в газеті і трус збентежили Володю.
Треба було за всяку ціну прискорити втечу.
Наступного ранку юнак пішов у лабораторію. Важкий дух різноманітних речовин та розчинів наповнював повітря.
Як завжди, Володя подавав Аюгаві банки, пляшки, рушник витирати руки, сушив посуд, підігрівав розчини, вимірював температуру сумішей. Сьогодні, як ніколи, він почував себе невільником, змушеним слугувати ненависному господареві.