— І, нарешті, останнє запитання: де зараз ваш батько?
— Хіба ви цього не знаєте, пане офіцер?
— Ні, напевно не знаю. Він зараз, якщо я не помиляюсь, здається в Токіо.
— Ні, ви зовсім невірно поінформовані, пане офіцер. Мого батька вже нема. Його вбили радянські прикордонники.
Офіцер шумно встав з-за столу.
— Ви — голодні?
— Коли можна, я охоче б…
— Будь ласка. А про вашого батька я, звичайно, чув. Він загинув, як герой. Зараз вас проведуть у кімнату. Прошу пробачити, але доведеться знову зав'язати вам очі хусткою. Такий порядок. Інструкція. Ще раз пробачте. Довідки, жетон і гроші залишаються поки що в мене. О, не турбуйтесь, ніщо не пропаде. Ви хочете щось сказати? Я слухаю.
— Щодо талісмана… Ви розумієте, що я не надаю йому особливого значення. Але… пробачте, я трохи вірю забобонам. Що ж поробиш — так мене виховано.
— Камінці ви можете одержати.
— Ні, ні! Мені просто трохи соромно перед вами. Але, коли весь час маєш небезпечну роботу, мимоволі зробишся забобонним.
— Прошу, прошу. Я вас розумію. Я сам не минаю храмів Інар[7], хоч вірю тільки в імператора.
Вартовий зав'язав Володі очі і відвів його в застелену циновками кімнату. Тут не було ні столу, ні стільців, але в кутку лежало кілька подушок з повишиваними на них золотими фазанами. Той же вартовий приніс у чотирикутній чашці рис і м'ясо.
Володя добре повечеряв. Але не йшла в нього з голови думка — чи справді повірив офіцер? Довідка й жетон — речі красномовні, але не настільки, щоб переконати хитрого й підозріливого самурая.
Юнак підійшов до дверей і легенько штовхнув їх. Двері… відчинились! Двері були не замкнені!
Проте, як тільки Володя висунув голову, біля нього з'явився вартовий.
— В коридорі нема нічого цікавого, — сказав він. — Крім того, тут протяг.
— Я не боюся простуди, — відповів Володя.
— Але я відповідаю за ваше здоров'я. Молодим людям шкідливо пізно лягати спати.
І він зачинив двері.
"Самурай не повірив", подумав Володя.
Але міркуючи далі над своїм становищем, юнак прийшов до висновку, що вартовий — це ще нічого не значить. Не можна забувати, що це не ресторан, а концентраційний табір. Вартові тут стоять, певно, на кожному розі.
Володя підійшов до вікна. Воно було кругле, з кольорового скла. Широке подвір'я яскраво освітлювали електричні ліхтарі. Двоє солдатів повільно ходили взад і вперед. Багнети тьмяно блищали, і Володя чомусь дуже гостро відчув у ту хвилину їх холодний, нещадний блиск.
На протилежному кінці подвір'я стояв низький і довгий дерев'яний будинок. Круглі вікна його поблискували строго, як окуляри.
Подвір'я раптом сповнилося людьми. Вони йшли поодинці і невеличкими групками по двоє, по троє, одні, розмовляючи між собою, інші — понуро, похнюпивши голови, наче пригнічені важкою втомою. Всі вони були одягнені в білі халати й білі берети, як лікарі. У кожного на боці висів протигаз.
Їх пройшло подвір'ям чоловік з двадцятеро. Всі вони зникли в довгому присадкуватому будинку.
"Що це за люди в халатах? Лікарі?"
Володя губився в здогадах. Зрештою, все це зовсім не схоже на табір для ув'язнених.
Він хутко відскочив від вікна, бо в двері хтось постукав. Це був уже знайомий офіцер.
— Дозвольте зайти? Я прийшов пересвідчитись, чи вам нічого не треба.
Він стукнув закаблуками. Його кругле, місяцеподібне обличчя зображувало надзвичайну ввічливість і готовність до послуг. Але Володя бачив, що самурай прийшов з якоїсь іншої причини. І справді, він незабаром спитав:
— Я гадаю, що вам не відоме місце, де ви перебуваєте?
— Я хотів би почути від вас.
Обличчя офіцера набрало враз непроникливого виразу.
— Коли ви це вже знаєте, мені не доводиться…
— Ні, я не знаю цього напевно.
Офіцер докладав великих зусиль, щоб розгадати, чи знає що його в'язень. Він напружено ловив кожне Володине слово, кожний відтінок його голосу.
— Ви не знаєте напевно, але ви догадуєтесь? Чи не так?
"Чому він так добивається від мене відповіді?"
— Так, я догадуюсь.
— Отже?
— Я думаю, що я потрапив…
Офіцер напружив увагу, його очі застигли. Але усмішка не сходила з губ.
— … в концентраційний табір, — закінчив Володя.
Офіцер, як здалося юнакові, полегшено зітхнув.
— О, ні, — похитав він головою. — Не табір. Але ви не намагайтесь про це довідатись, це для вас може бути не зовсім корисно.
— Спасибі за пораду. Хоч я не розумію вас.
— Буває корисним не розуміти.
І він знову елегантно, як перед жінкою, пристукнув закаблуками.
ПРОФЕСОР АЮГАВА
Володя прокинувся. В кімнаті було темно, і юнак вирішив, що надворі ще ніч. Але тонкий сонячний промінь несміливо простягся на підлозі.
Володя підійшов до вікна. Воно було затулене знадвору, і промінь пробивався крізь єдину невеличку щілину. Отже, вночі, коли юнак спав, вікно затулили. Це, звичайна річ, було зроблено для того, щоб Володя не міг спостерігати, що робиться на подвір'ї.
Юнак знову відчув себе в'язнем. У нього віднято не тільки волю, а навіть денне світло.
Ніч минула тривожно. Володя бачив кошмарні сни. Але вранці, побачивши затулене вікно, юнак знову відчув, що кров у нього гаряча й бурхлива і що він має досить сили, щоб не стати навколішки перед самураями.
Цілий день просидів Володя в темній кімнаті. Двічі приносив їжу вартовий, але юнак майже нічого не їв. Мучила невідомість Напевно, самураї довідалися, хто він. Що його чекає?
Тривожили думки: куди він потрапив? Чи можна вірити офіцерові, що це не концентраційний табір? Яка, нарешті, різниця! Однаково він ув'язнений самураями! Чи то ж доведеться тепер утекти?
Яке безглуздя! Бути на волі і знову потрапити в полон!
Були хвилини, коли сльози душили Володю. Потім підповз розпач. І тоді мимоволі з'являлася думка про те, чи не краще все скінчити? Дуже просто — розбігтися, нахилити голову і з розгону — тім'ям об стіну!
Володя докоряв сам собі, лаяв себе.
— Боягуз! — шепотів він. — Ти злякався? Батько сподівається твоєї допомоги, а ти думаєш про самогубство!
Він шукав найдошкульніших, найуразливіших слів. Він кусав собі губи, він проклинав свою легкодухість,
І розпач минав. Було гірше, коли, катований, лежав він у самурайській в'язниці, коли так далеко були всякі надії на порятунок. Народжувалось переконання, що все можна перемогти.