Вони йшли ледве помітною стежкою, що звивалася вгору. Хабаров пояснив, що стежку протоптали звірі, ходячи вночі на водопій.
Схил сопки вкривали ялини й смереки, але вище знову почався листяний ліс. Берези, осики та вільшина стояли навколо стіною. Стежка зникла, і Хабаров повів тепер Володю навпростець. Він таки справді добре знав напрямок.
— Ви, мабуть, бували на кордоні? — спитав Володя. — Ви так упевнено ведете мене, що я…
— Бував, — неохоче муркнув Хабаров, озирнувшись, і Володі здалося, що його обличчя потемніло.
— Бував. Там у мене деякі справи… Там працює мій брат… теж дроворуб…
В обідню пору посідали під кущем дикої смородини. Гора лишилась далеко, але попереду знову вставали сопки, одна крутіша від одної.
— Ні, треба спочатку попоїсти, — сказав Володя. — Я не подужаю натщесерце отих круч.
Хабаров розкрив кошика і витяг смаженого рябця.
— Це наш Окума промишляє. У нього є мисливська рушниця. Але полює він рідко, немає часу за роботою.
В консервній банці був варений рис.
— Я теж звик до цього, замість хліба, — вказав очима на рис Хабаров.
Він поставив перед Володею пляшку.
— Саке, — сказав він. — Її японці п'ють підігрітою, але нам буде і так добра.
— Дякую, я не питиму, — відмовився Володя. — Як я, п'яний, перейду через кордон?
— П'яний? Дурниці! Від саке? Та це ж рисова горілка, має всього двадцять градусів! Пий!
Хабаров відкупорив пляшку і подав її Володі. Юнак нерішуче повертів пляшку в руках і поставив.
— Пийте краще ви… товаришу Хабаров.
— От такої! Половина пляшки твоя. Спочатку ти мусиш випити. І потім ось що… Для тебе я не Хабаров, а просто Петя, Петро… Пий. Тільки — враз, хутко, не міркуючи. Ну?
"От причепився, як реп'ях", подумав Володя, взяв пляшку і ковтнув із шийки. Пекуча рідина, наче ножем, полоснула горло. Юнак закашлявся, на очах проступили сльози.
— Оце… така… саке? — ледве вимовив він.
— Пий, пий! Ну да, саке! Ти не будеш більше? Це чорт знає що таке! Я гніваюсь на тебе.
— Це… саке?
— Саке.
Неясна підозра заповзла в серце. Неймовірно, щоб оцей пекучий спирт був саке.
Хабаров сердито поставив пляшку в кошик.
— Коли так — я теж не хочу! — буркнув він.
Деякий час обидва мовчки їли м'ясо. Хабаров скоса зиркав на Володю. Потім удавано, як здалося Володі, посміхнувся.
— Ну, годі нам сердитись, — сказав примирливо. — Адже ми в тайзі. Нам треба бути друзями. Руку!
Він потиснув Володю за лікоть.
Над верховіттям дерев пропливав червневий лагідний день. Крізь просвіти в густому мереживі хвойного віття виднілися острівці блакитного чистого неба.
Десь угорі віяв вітрець, але внизу, під наметом з хвої, було тихо й задушливо. Тут завжди стояв присмерк, і тільки на галявинах сяяло сонце, колихалися квіти і дзвеніли комахи.
— Я не знав, що у вас є брат, — сказав Володя Хабарову, коли вони знову рушили в путь.
— Брат? Який брат? — здивувався той.
— Та ви ж недавно сказали, що у вас є брат, що він живе біля кордону.
Хабаров зніяковів.
— А, так, так! Звичайно. Брат, його звуть Сергій. Дивися — сірка!
Він нагнувся і наздирав з пенька модрини червонуватої камеді.
— Її жують, — сказав він, вкидаючи шматочок у рот. — Ясна від неї, кажуть, міцнішають.
І вони пішли далі.
— А батько ваш був політичний засланець?
— Чому ти кажеш мені "ви"? Адже ми — друзі. Мій батько? Ну да. Його засудили на довічну каторгу за замах на губернатора. Власне кажучи, його мали стратити, але саме трапилась якась амністія, чи що. Одно слово — смерть батькові замінили довічною каторгою. Дивися, який гриб. Але він отруйний. Гадючий, кажуть. Ти чув, як кричить гадюка?
— Сичить?
— Ні, кричить. Співає. Це буває вночі. Ось так: крю-крю-ю…
— Справді? Це моторошно.
— Або коли пугач кричить. Він плаче й регоче. Думають, що лісовик.
— А ведмеді? Часто трапляються?
— Ого, на кожному кроці. Тайга. Де ж їм жити, як не в тайзі?
— Я ще не зустрічав.
— Вони перші на людей не нападають. Ось вовки страшніші. Особливо, коли зграя.
Ішли деякий час Мовчки, а тоді Хабаров запитав:
— Ти любиш вино? Я люблю бургундське, наприклад, шампанське. В селище привозять. Там є невеличкий ресторан. Люблю погуляти!
— Хіба це дозволяє заробіток?
— Іншим не дозволяє, але мені…
Він замислився і облизав губи.
На вершині сопки, на кам'янистій кручі, червоніли стовбури сосон. Сонце сідало.
— Ми дуже добре йшли, — сказав Хабаров. — До того ж я повів навпростець. Ми вже зараз у прикордонній смузі.
— Невже?
— Так, так. Я сам не сподівався.
Володя схвилювався. Скоро кордон! Хабаров теж, мабуть, почував себе не зовсім добре. Він часто озирався на Володю, важко дихав, наче хтось стискав йому горло.
— Треба обережніше, — сказав він. — До кордону рукою подати.
Його рухи стали скрадливі, м'які.
— Мені треба зробити невеличку розвідку, — тихо сказав він. — Ти почекай мене тут.
Володя сів на траву, йому здалося, що Хабаров злякався і хоче його покинути. Коли це так — хай скаже правду. Треба дякувати вже за те, що довів до кордону, я далі…
— Не ворушися, жабо! — враз почув над собою Володя вигук свого провідника. — Не озирайся, а то — вб'ю!
Володя закляк.
— Вставай! — пролунала нова команда.
Не озираючись, Володя встав.
— Через кордон захотів? А цього не хочеш?
Хабаров блиснув перед юнаком лезом мисливського ножа — фінки.
— Думав, що я тебе справді прямісінько через кордон? Ні, жабо, до кордону далеко. Я знаю інший шлях. Зараз буде селище, ха-ха…
— Хто ж ти? — тихо спитав Володя..
— Хабаров. Тільки мій батько колишній офіцер, і його вбили ваші прикордонники. І я за батька вже добре ііомстився… Кроком руш!
— Ти віддаси мене японцям? Ти — шпигун?
— Не розмовляти! Йди вперед! Коли спробуєш озирнутись або… Одно слово — марш! Здорово я тебе…
— А що скажуть твої товариші-дроворуби? Окума?
— Хха, вони мені такі товариші, як і ти. Звичайно, я скажу, що привів тебе до кордону без жодних пригод. Ну, не спотикатись! Здорово я тебе… жжаба…
Блискавично з'являлись і зникали у Володиній голові плани втечі. Кинутися вперед і побігти, ховаючись за стовбурами дерев? Несподівано повернутись і стрибнути на провокатора?
Швидше, швидше! Далі буде вже пізно. Кроки? Сухе гілля тріщить під ногами?