Але по тому, як Інаба Куронума зиркав на гостей крізь блискучі скельця окулярів, Іван Іванович розумів, то пан господар цілком тверезий.
"Мосі, мосі каме йо…"
Гострі кути чорних тонких брів начальника поліцейської управи то стрибали вгору, то раптом спадали вниз, наче танцювали старовинний самурайський танець.
Дорошук почував себе ніяково й напружено. Він добре знав, чим дихають японські самураї, щоб приймати це частування й пошану як дружню й щиру.
— Пробачте, я закурю, — взяв бамбукову люльку господар. — Дуже жалкую, що японський тютюн поступається перед турецьким. Я люблю споживати все своє, японського виробу. У мене на службі дещо на європейський взірець, але вдома…
Він обвів навколо руками, вказав на ширми, на циновки з волокон бамбука, на какемоно — вишиту на шовку картину, на позолочену статуетку Будди з лотосом.
— Усе — Японія… Я дуже люблю Карафуто. Це — колонія. Так я дивлюсь на острів. Серце Японії на півдні, серце Японії — Токіо… Але мені наказали: відправляйся на Карафуто — і я поїхав. Бо я солдат, я служу імператорові.
Він раптом підняв руку вгору і вигукнув тричі:
— Банзай! Банзай! Банзай!
— Банзай! — вигукнув і перекладач, наливаючи в чашку саке.
— Золота хризантема, яка має шістнадцять пелюсток[4] — це мій девіз! — голосно провадив далі Куронума.
Слуга приніс лускаті ананаси й жовті банани.
— Японія не забуває нас у цій глушині, — вказав пальцем на плоди начальник поліції. — Ананаси одержав з Формози тідзі — губернатор і прислав мені в подарунок. Мій уряд уміє шанувати людей… Коли б у нас був такий видатний геолог, як ви, пане Дорошук…
Іван Іванович насторожився.
— … він жив би в Токіо… О, Токіо! Палац імператора! Кожний японець тремтить від щасливого захоплення, коли проходить мимо сірих мурів та веж, з-за яких визирають гостророгі дахи з головами драконів…
— Ви гадаєте, пане Куронума, що вони тремтять справді тільки від захоплення? — скромно запитав Іван Іванович.
— О, так! Палац скидається на фортецю, під товстими мурами вирито широкий рів з чорною водою…
— Чудово уявляю.
— Ви можете шкодувати, що не були в Японії. Адже не були — я вгадав?
— Не був.
— Чому ви не їсте ананасів? Коли б такий видатний учений був підданим імператорської Японії… Він жив би, як тідзі. Запевняю вас. І це дуже легко зробити. Хай ваша рука лише напише кілька слів…
— Послухайте, ви, здається, пропонуєте мені змінити громадянство? Чи, може, я не так зрозумів?
— Це не лише моя власна пропозиція… Вищі органи…
— Чоррт! Начальник поліції насмілився таке запропонувати? Зрадити батьківщину?!..
— Пан Інаба Куронума просить не ображатися, — простяг руку до ананаса перекладач. — Він вас дуже шанує. Ви людина високоосвічена… І додам від себе, пане геолог, що батьківщина — це умовність.
Дорошук здригнувся. Володя бачив, як праве віко в батька засіпалось — ознака стримуваного гніву.
— Звичайно — умовність для людини, яку народ вигнав за кордон… І яка продає свою пропиту честь кому завгодно.
Перекладач зблід.
— Сподіваюся, що це не на мою адресу, — враз прохрипів він, — і не на адресу пана Куронуми. Візьміть до уваги, що маєте справу з штабс-капітаном Лихолєтовим…
— Так би й раніше сказали. А я все думаю, де я вас бачив?
— Ви… мене колись зустрічали?
— Не вас, але таких, як ви.
Куронума, пускаючи синій дим з люльки, ближче присунувся до геолога і швидко заговорив. Штабс-капітан Лихолєтов переклав:
— Пан Інаба Куронума каже, що він родом з Вакаями, яка славиться самураями й апельсиновими садами. Отже, пан начальник поліцейської управи чудово розуміє, що таке батьківщина. Але й на батьківщині можна бути пасинком.
— Це пан Куронума каже про себе?
Лихолєтов швидко переклав і додав японською мовою кілька речень. Володя зрозумів, що штабс-капітан радив начальникові не панькатись далі і просто приступити до справи.
З робленою усмішкою, яка, певне, мала відобразити надзвичайно товариські й дружні почуття, Куронума поклав коротку руку на плече Дорошуку.
— Давайте розмовляти відверто. Я маю деякі повноваження, — промовив він.
— А саме?
— А саме… запропонувати шановному вченому Дорошуку прийняти японське підданство.
Стримуючи обурення й гнів, Іван Іванович відказав:
— Звичай чемних людей велить відповідати люб'язністю на люб'язність. Пан Інаба Куронума пропонує мені японське підданство, але я ніяк не можу запропонувати йому прийняти підданство моєї країни. Я не маю на це повноважень.
Начальник поліцейської управи різким рухом відсунув тарілку.
— Пан Куронума каже, — переклав його швидку мову штабс-капітан, — що його батько і дід поховані в Шіба-парку в Токіо, серед могил славетних героїв і князів Японії…
— Перекажіть панові Куронумі моє співчуття з приводу їхньої смерті…
— …і що мідний король Японії Фурукава — далекий родич панові Куронумі. Отже, панові начальникові поліцейської управи немає потреби міняти підданство…
Обидва — і Куронума, і штабс-капітан — замовкли, очікуючи відповіді. Люлька в Куронуми погасла, пучок волосся на голому черепі змокрів і прилип до лоба.
— Мій батько і мій дід, — відповів зовні цілком спокійно Іван Іванович, — поховані не в Шіба-парку, і мідний король Японії Фурукава не доводиться мені ні близьким, ні далеким родичем. І все ж таки я не маю ніякого наміру міняти підданство і висловлюю обурення з такої пропозиції… Я вимагаю негайно підправити мене з сином в СРСР!
Капітан Лихолєтов тихенько свиснув:
— В СРСР… Т-тю, батенька…
Куронума зрозумів, чого від нього хочуть.
— Повернутися в СРСР — це залежить зараз цілком від шановного пана геолога. Чи його слово щодо зміни підданства — останнє слово?
— Скажіть йому… Куронумі, що я зараз залишаю його домівку… Я не дозволю себе ображати.
Іван Іванович зробив різкий рух, маючи намір підвестись. Але Лихолєтов його затримав:
— Хвилинку. Зачекайте. Без дозволу пана Куронуми ви нічого не можете залишити.
— Що таке? Як? — схопився геолог. — Володю, ходімо звідси негайно!
— Хвилинку! — встав з-за столу Лихолєтов. — Ви нікуди не можете піти без нашого дозволу.
Іван Іванович скам'янів. Червоні плями проступили на його схудлому обличчі з гострими вилицями.
— Це ж що значить? Ми — полонені, чи що? На якій підставі?