Хлопець знав, що там, на камінні, смерть. Але пливти проти хвиль було безмірно важче, ніж гойдатися на їхніх гребенях. Володя швидко переконався, що далі боротися він не має сили.
Могутній велетень-бурун насувався на нього. Юнак хотів пірнути, але знеможене тіло ледве рухалось. Бурун ввалився на голову з страшною силою.
МАТИ
Цілий день не зачинялися двері квартири геолога Дорошука. Ще вранці до Віри Гарасимівни приїхав голова міської ради — високий рудовусий чоловік. Він перший приніс звістку про загибель "Сибіряка". Дуже обережно, лагідно почав він говорити з Вірою Гарасимівною, але вона відразу ж догадалася, що трапилося нещастя, і сполотніла.
Приїздив лікар, двічі навідувався секретар партійного комітету, приходили сусіди, знайомі, товариші Володі. Віра Гарасимівна лежала на кушетці з синьцями під очима, знесилена і жовта.
Страшне горе, яке так несподівано звалилося на жінку, спустошило серце, затьмарило розум. У думках снувалися слова співчуття й скорботи, висловлені людьми, які хотіли підтримати її в горі. І багатьох з них Віра Гарасимівна лише вперше бачила. Вони входили й виходили суворі, засмучені, тихомовні…
Ніч минула без сну. В хворобливому маячінні жінці ввижалися образи чоловіка й сина, потім здіймалися високі хвилі, Віра Гарасимівна чула, як, потопаючи, гукав її Володя. Вона зривалася з ліжка й босоніж бігла до порога. Її перестрівала сестра, заспокоювала і знову вкладала в постіль.
Наступного дня літак привіз центральні газети. В чорній рамці було надруковано некролог і великий портрет Дорошука. В замітці про загибель "Сибіряка" з усім екіпажем і з пасажирами повідомлялося, що на місце катастрофи прибув пароплав "Куйбишев", який почув сигнали "SOS", але було вже пізно.
Пізніше на сахалінський берег, біля мису Пільво, за кілометр від японського кордону, викинуло мертві тіла капітана "Сибіряка", лікаря й трьох матросів, а також уламки шлюпки, яка, за всіма ознаками, належала загиблому пароплаву. Незабаром на прибережних скелях знайдено було ще один знівечений труп, в якому ледве можна було впізнати радиста з "Сибіряка" Пташку.
Те, що ні Володі, ні чоловіка не знайшли, часом породжувало у Віри Гарасимівни неясну надію, але газети в один голос говорили про загибель усіх членів геологічної експедиції.
Після того як з'явився некролог, почали пачками надходити телеграми й листи. Вони йшли з усіх кінців Радянського Союзу. Листи купою лежали в шухляді, на ліжку, біліли на столі. Віру Гарасимівну це глибоко вразило, її власне горе було горем тисяч і тисяч людей, більшість яких навіть ніколи особисто не бачили Івана Івановича. Це прогонило розпач — важкий, немов ті хвилі, що поглинули любі, рідні очі…
Мабуть, на третій чи, може, четвертий день після катастрофи Віра Гарасимівна тихо підійшла до дверей Володиної кімнати. Було далеко запівніч. Мати стала під дверима й почала прислухатись. Хай буде так, як було раніше. Нічого ж не змінилось. Володя в своїй кімнаті, мабуть, лагодиться спати, чути, як він накручує годинник. Він одержав його в подарунок від батька, коли перейшов у сьомий клас. Тоді йому було чотирнадцять років. Як швидко лине час! Зараз у хлопця вже почали пробиватися на верхній губі вуса, і він їх іноді задумливо щипає двома пальцями. А коли хвилюється, нижня губа так зворушливо, по-дитячому тремтить.
На підлозі в кімнаті Віра Гарасимівна підняла якось папірець, і на ньому було намальовано серце, пронизане стрілою, а під серцем струменіли поквапливі нерівні рядки:
"Любий Володю! Це моє серце так за тобою страждає!" І хоч мати удала, що не прочитала, але Володя почервонів, бідолаха, аж вуха засвітились… Юність, юність!..
Віра Гарасимівна пригадала свої шкільні роки і вірші, які вона колись написала і які починались так:
Вітер тихо віє, віє,
Місяць яблуні сріблить,
Про кохання серце мріє,
Б'ється палко і горить…
А Володя теж пише вірші. У нього є навіть альбомчик, тільки він замикає його в шухляду. По стінах його кімнати розвішані мисливські трофеї — фото різних тварин і птахів, сфотографованих у природній обстановці. Особливо Володя пишався знімками вужа, який ковтає верховода, і пташенят яструба в гнізді. Він любив розповідати, з якими труднощами він доліз до гнізда і як, рискуючи розбитися та скуштувати яструбиних дзьобів, все ж таки сфотографував його.
Зарипіло ліжко. Мати слухає, як син лягає спати. Все так, як було раніше, і нічого, нічого не змінилось. Ось зараз можна увійти й побачити його карі очі, сказати "на добраніч", можна погладити його м'які кучері. Ні, це житиме вічно, це ніколи-ніколи не може змінитись!
— Володю! Де ти? — зненацька шепоче розпачливо мати. — Сину, чому ти мовчиш? Хлопчику мій коханий!
Вона йде до іншої кімнати і, зціпивши зуби, відчиняє двері. Це кабінет чоловіка. Здається, він ось зараз ще сидів на цьому кріслі, воно ще тепле, він сховався, жартуючи, за портьєру. Він умів жартувати, як дитина…
Віра Гарасимівна підходить до широкої шафи. Електрична лампочка відбивається і тремтить у глибині її гранчастого скла. Це колекція мінералів, яку любовно зібрав Іван Іванович на неозорих просторах батьківщини. Одну за одною висовує Віра Гарасиміва шухлядки і м'якою щіточкою змахує з мінералів пил. Кожний камінчик, як кокон, лежить прикритий м'якою ватою. Ціла серія галаїтів — прозорих, блакитних, як світанок у горах, червоних і жовтих, як охра, займає окремий ряд у шафі. Надзвичайної краси мармури Вірменії розцвітають у шухлядах, як химерні квітки екзотичних країн. Чорний із золотими жилками мармур Давалінського родовища; молочно-білий, з ніжними переливами янтарно-зелених відтінків амгазалінський мармуровий онікс; ясно-рожевий, як фламінго, агверан з верхів'я гірської річки Агверан-Чая. Уральські рожево-жовті сидерити, дорогоцінні демантоїди чудесного золотисто-зеленого кольору, сірий і рожевий граніт із Карелії і темно-червоний кременчуцький, звичайна залізна руда і сіра пемза — кожний мінерал розповідає про шлях геолога, про уперті розшуки корисних копалин.
В окремих шухлядках зібрано зоогліфи — мінерали, то випадково скидаються на яку-небудь тварину чи птаха. Це — маленька примха славетного геолога. Шматок пемзи, що застигла у вигляді ведмедя на задніх лапах, довгастий кремінь з червоними плямами, який агадує саламандру, кам'яні півники, собаки, фігурки людей.