КАПІТАНСЬКА ДОЧКА
РОЗДІЛ XIII
АРЕШТ
Прошу не гніватись. Обов'язок велить
Відправити в тюрму, мій пане, вас умить.
Будь ласка, я готов; та хочу я по праву,
Щоб з'ясували ви мені спочатку справу.
Княжнін
З'єднаний так випадково з любою дівчиною, про яку я ще вранці так болісно непокоївся, я не вірив самому собі і гадав, ніби все, що трапилося зо мною, було пустим сном. Марія Іванівна дивилася задумливо то на мене, то на дорогу, і здавалося, не встигла ще отямитися і прийти до пам'яті. Ми мовчали. Серця наші надто були стомлені. Непомітно годин через дві опинилися ми в ближній кріпості, теж підвладній Пугачову. Тут ми перемінили коней. З швидкості, з якою їх запрягали, з поквапливої послужливості бородатого козака, поставленого Пугачовим комендантом, я побачив, що, завдяки балакучості ямщика, який привіз нас, мене приймали за придворного временщика.
Ми поїхали далі. Стало смеркати. Ми наближалися до містечка, де, за словами бородатого коменданта, був сильний загін, що йшов на з'єднання до самозванця. Нас зупинили караульні. На запитання: хто їде? ямщик відповів громогласно: "Государів кум із своєю хазяєчкою". Раптом натовп гусарів оточив нас з страшною лайкою. "Виходь, бісів куме,— сказав мені вусатий вахмістр.— Ох, і буде ж тобі, з твоєю хазяєчкою!"
Я вийшов з кибитки і звелів, щоб відвели мене до їхнього начальника. Побачивши офіцера, солдати припинили лайку. Вахмістр повів мене до майора. Савельїч від мене не відставав, промовляючи про себе: "Ось тобі й государів кум! З вогню та в полум'я... Господи владико! чим все це кінчиться?" Кибитка помалу поїхала за нами.
Через п'ять хвилин ми підійшли до будиночка, яскраво освітленого. Вахмістр залишив мене при караулі і пішов про мене доповісти. Він зразу ж повернувся, заявивши мені, що його високоблагородію ніколи мене прийняти, а що він велів одвести мене в острог, а хазяєчку до себе привести.
— Що це значить? — закричав я в нестямі.— Та хіба він збожеволів?
— Не можу знати, ваше благородіє,— відповів вахмістр.— Тільки його високоблагородіє наказав ваше благородіє відвести в острог, а її благородіє наказано привести до його високоблагородія, ваше благородіє!
Я кинувся на ґанок. Караульні не думали мене затримувати, і я прямо вбіг у кімнату, де чоловіка шість гусарських офіцерів грали в банк. Майор метав. Який був мій подив, коли, глянувши на нього, пізнав я Івана Івановича Зуріна, що колись обіграв мене в Сімбірському трактирі!
— Чи може бути!—скрикнув я — Іване Івановичу! це ти?
— Ба, ба, ба, Петро Андрійович! Яким вітром? Звідки ти? Здорово, брат. Чи не хочеш поставити карточку? — Дякую. Накажи краще дати мені квартиру. Яку тобі квартиру? Залишайся в мене.
— Не можу: я не сам.
— Ну, давай сюди й товариша.
— Я не з товаришем; я... з дамою.
— З дамою! Де ж ти її підчепив? Еге, брат! — (При Цих словах Зурін свиснув так виразно, що всі зареготали, а я зовсім зніяковів).
— Ну,— продовжував Зурін,— так і бути. Буде тобі і квартира. А шкода... Ми б гульнули по-давньому... Гей! Хлопче! Та чого ж сюди не ведуть кумасю Пугачова? чи вона опирається? Сказати їй, щоб вона не боялася: пан, мовляв, чудовий; нічим не скривдить, та добре її в потилицю.
— Що це ти? —сказав я Зуріну.— Яка кумася Пугачова? Це дочка покійного капітана Миронова. Я вивіз її з полону і тепер проводжаю до батькового села, де й залишу.
— Як! Так це про тебе мені зараз доповідали? Стривай! що ж це значить?
— Потім все розкажу. А тепер, бога ради, заспокой бідну дівчину, яку гусари твої перелякали.
Зурін зразу дав розпорядження. Він сам вийшов на вулицю, попросив пробачення у Марії Іванівни за мимовільне непорозуміння і наказав вахмістрові дати їй найкращу квартиру в місті. Я залишився ночувати у нього.
Ми повечеряли, і, коли залишилися вдвох, я розповів йому про свої пригоди. Зурін слухав мене з великою увагою. Коли я кінчив, він похитав головою і сказав: "Все це, брат, добре; одно недобре: навіщо тебе чорт несе одружуватися? Я чесний офіцер, не хочу тебе обманювати: але повір ти мені, що одруження дурість. Ну, де тобі возитися з жінкою та няньчитися з дітьми? Гей, плюнь! Послухай мене: розв'яжися ти з капітанською дочкою. Дорогу в Сімбірськ я розчистив, там безпечно. Відправ її завтра ж до батьків своїх: а сам залишайся у мене в загоні. В Оренбург повертатися тобі нічого. Попадеш знову в руки до бунтівників, то навряд від них ще раз викрутишся. Таким чином любовна дурість зникне сама собою, і все буде гаразд".
Хоч я не зовсім був з ним згоден, проте почував, що обов’язок честі вимагав моєї присутності у війську імператриці. Я вирішив зробити, як радив Зурін: відправити Марію Іванівну в село і залишитися в його загоні.
Савельїч прийшов мене роздягати; я сказав йому, щоб на другий же день готовий він був їхати далі з Марією Іванівною. Він почав був опиратися. "Що ти, паничу? Як же я тебе покину? Хто буде біля тебе ходити? Що скажуть! батьки твої?"
Знаючи упертість слуги мого, я вирішив переконати його ласкою й щирістю. "Друже ти мій, Архипе Савельїчу!—сказав я йому.— Не відмов, будь мені благодійником; прислуга тут мені не потрібна, а я не буду спокійний, якщо Марія Іванівна поїде в дорогу без тебе. Служачи їй, служиш ти й мені, бо я твердо вирішив, як тільки обставини дозволять, одружитися з нею".
Тут Савельїч сплеснув руками з виразом здивування невимовного. "Одружитися! — повторив він.— Дитя хоче одружитися! А що скаже батечко, а матінка що подумає?"
— Погодяться, певно погодяться,— відповів я,— коли узнають Марію Іванівну. Я надіюсь і на тебе. Батечко й матінка тобі вірять: ти будеш нашим заступником, правда ж?
Старий був зворушений. "Ох, батечку ти мій, Петре Андрійовичу! — відповів він.— Хоч раненько надумав ти щенитися, та зате Марія Іванівна така добра панночка, що гріх пропустити оказію Хай буде по-твоєму! Довезу її, ангела божого, і по-рабському буду доповідати твоїм батькам, що такій нареченій не треба й приданого".
Я подякував Савельїчу і ліг спати в одній кімнаті з Зуріним. Розгарячений і схвильований, я розбалакався. Зурін спочатку зі мною розмовляв охоче; але поволі слова його стали рідкіші й не зв'язніші; нарешті, замість відповіді на якесь запитання, він захропів і присвиснув. Я замовк і скоро взяв з нього приклад.