— Хто ж я такий, на твою думку?
— Бог тебе знає; та хто б ти не був, ти жартуєш небезпечно.
Пугачов глянув на мене бистро. "Так ти не віриш,— сказав він,— щоб я був государ Петро Федорович? Ну, гаразд. А хіба немає удачі завзятому? Хіба в старовину Гришка Отреп'єв не царював? Думай про мене що хочеш, а від мене не відставай. Яке тобі діло до іншого всього? Хто піп, той і батько. Послужи мені вірою й правдою, і я пожалую тебе і в фельдмаршали і в князі. Як ти вважаєш?"
— Ні,— відповів я твердо.— Я уроджений дворянин; я присягав государині імператриці: тобі служити не можу. Якщо ти справді бажаєш мені добра, то відпусти мене в Оренбург.
Пугачов задумався. "А коли відпущу,— сказав він,— то чи пообіцяєш принаймні проти мене не служити?"
— Як можу тобі це обіцяти?—відповів я.— Сам знаєш, не моя воля: звелять іти проти тебе — піду, нічого не поробиш. Ти тепер сам начальник; сам вимагаєш покори від: своїх. Що ж воно буде, якщо я від служби відмовлюся, коли моя служба буде потрібна? Голова моя в твоїй владі: відпустиш мене — спасибі; покараєш—бог тобі суддя: а я сказав тобі правду.
Моя щирість вразила Пугачова. "Так тому й бути,— сказав він, б'ючи мене по плечу.— Карати так карати, милувати так милувати. Іди собі під чотири вітри і роби що хочеш. Завтра приходь зо мною попрощатися, а тепер іди собі спати, і мене вже на сон клонить".
Я залишив Пугачова і вийшов на вулицю. Ніч була тиха й морозна. Місяць і зірки яскраво сяяли, освітлюючи майдан і шибеницю. В кріпості все було спокійно й темно. Тільки в шинку горіло світло і лунали вигуки запізнілих гульвіс. Я глянув на будинок священика. Віконниці й ворота були замкнені. Здавалося, в ньому було тихо.
Я прийшов до себе на квартиру і побачив Савельїча, що горював з моєї відсутності. Звістка про свободу мою обрадувала його невимовне. "Слава тобі, владико! — сказав він, перехрестившися.— Вдосвіта залишимо кріпость і підемо світ за очі. Я тобі дещо наготував; перекуси, батечку, та й спочивай собі до ранку, як у Христа за пазушкою".
Я послухався його поради і, повечерявши з великим апетитом, заснув на голій підлозі, стомлений душевно й фізично.
КАПІТАНСЬКА ДОЧКА
РОЗДІЛ IX
РОЗЛУКА
Із красунею спізнатись
Солодко було в житті.
Тяжко, тяжко розлучатись
У сумному почутті.
Херасков.
Рано-вранці розбудив мене барабан. Я пішов на збірне місце. Там шикувалися вже юрми пугачовські біля шибениці, де ще висіли вчорашні жертви. Козаки стояли верхи, солдати під рушницею. Прапори маяли. Кілька гармат, між якими пізнав я й нашу, поставлені були на похідні лафети. Всі жителі були тут же, чекаючи самозванця. Біля ґанку комендантського будинку козак тримав за вуздечку чудового білого коня киргизької породи. Я шукав очима тіло комендантші. Воно було віднесене трохи набік і прикрите рогожею. Нарешті Пугачов вийшов із сіней. Народ поскидав шапки. Пугачов спинився на ґанку і з усіма привітався. Один із старшин подав йому мішок з мідними грошима, і він став кидати їх пригорщами. Народ з криком кинувся їх підбирати, і діло не обійшлося без каліцтва. Пугачова оточили головні з його спільників. Між ними стояв і Швабрін. Погляди наші зустрілись; у моєму він міг прочитати презирство, і він відвернувся з виразом щирої злоби і удаваної глузливості. Пугачов, побачивши мене в натовпі, кивнув мені головою і підкликав до себе. "Слухай,— сказав він мені.— Рушай негайно ж в Оренбург і оповісти від мене губернатора і всіх генералів, щоб ждали мене до себе через тиждень. Порадь їм зустріти мене з дитячою любов'ю та слухняністю; інакше їм не уникнути лютої кари. Щасливої дороги, ваше благородіє!" Потім звернувся він до народу сказав, показуючи на Швабріна: — "Ось вам, діточки, новий командир: слухайте його в усьому, а він відповідає мені за вас і за кріпость". З жахом почув я ці слова: Швабрін ставав начальником кріпості; Марія Іванівна залишалася в його владі! Боже, що з нею буде! Пугачов зійшов з ґанку. Йому підвели коня. Він проворно скочив у сідло, не дочекавшись козаків, які хотіли були підсадити його.
В цей час, з юрми народу, бачу, виступив мій Савельїч, підходить до Пугачова і подає йому аркуш паперу. Я не міг уявити, що з того вийде. "Це що?" —спитав поважно Пугачов.— Прочитай, так побачиш,— відповів Савельїч. Пугачов узяв папір і довго розглядав його з виглядом значущим. "Що ти так мудро пишеш? — сказав він нарешті.— Наші ясні очі не можуть тут нічого розібрати. Де мій обер-секретар?"
Молодий хлопець у капральському мундирі проворно підбіг до Пугачова. "Читай вголос",— сказав самозванець, віддаючи йому папір. Я надзвичайно цікавився, про що Савельїч надумав писати до Пугачова. Обер-секретар голосно став по складах читати таке:
"Два халати, міткалевий і шовковий в смужку, на шість карбованців".
— Це що значить? — сказав, нахмурившись, Пугачов. Накажи читати далі,— відповів спокійно Савельїч.
Обер-секретар продовжував:
"Мундир із тонкого зеленого сукна, на сім карбованців".
"Штани білі сукняні, на п'ять карбованців".
"Дванадцять сорочок полотняних голландських з манжетами, на десять карбованців".
"Погрібець з чайним посудом, на два карбованці п'ятдесят..."
— Що це за бредня?—перебив Пугачов.— Яке мені Діло до погребців та до штанів з манжетами?
Савельїч крякнув і став пояснювати. "Це, батечку, зволиш бачити, реєстр панського добра, розкраденого лиходіями..."
— Якими лиходіями? — спитав грізно Пугачов.
— Винен: помилився,— відповів Савельїч.— Лиходії не лиходії, а твої хлопці таки понишпорили та порозтягали. Не гнівайся: кінь на чотирьох ногах, та й то спотикається. Накажи вже дочитати.
— Дочитуй,— сказав Пугачов. Секретар продовжував: "Ковдра ситцьова, друга тафтяна на ваті, чотири карбованці!"
"Шуба лисяча, крита червоним ратином, 40 карбованців".
"Ще заячий кожушок, подарований твоїй милості на постоялому дворі, 15 карбованців".
— Це що таке! — скрикнув Пугачов, блиснувши вогняними очима.
Признаюся, я злякався за бідолашного мого слугу. Він хотів був почати знову все пояснювати, але Пугачов його перебив: "Як ти посмів лізти до мене з такими дрібницями?—закричав він, вихоплюючи папір із рук секретаря і кинувши його в обличчя Савельїчу.— Старий дурень! їх обібрано: велике діло! Та ти повинен, старий шкарбун, повік бога молити за мене та за моїх хлопців за те, що ти і з паном своїм не висите тут разом з моїми ослушниками... Заячий кожух! Я тобі дам заячий кожух! Та чи знаєш ти, що я з тебе живого шкіру звелю зідрати на кожухи?"