Отож Мерендоль подався розшукувати свого друга-роз-бійиика; той жив на площі Нового ринку, біля Малого мосту, в районі, заселеному переважно бандитами, шахраями, злодіями та іншими пройдисвітами.
Поміж високими чорними будинками, котрі підпирала один одного, мов п'яні, що бояться впасти, він вибрав нан-чорніший, найзапущеиіший, найоблупленіший, з вікнами, заткнутими брудним лахміттям і схожими на розгґороті животи, з яких вилазять нутрощі, й рушив вузьким проходом у глибину цього вертепу. Світло, що доходило сюди з вулиці, скоро зникло, й Мерендоль, мацаючи стіни, мокрі га липкі, наче їх вимазали слимаки, знайшов у темряві вірьовку, натягнуту понад сходами замість поручнів,— шворку, про яку можна було подумати, що її зірвали з шибениці і намазали людським жиром. Сяк-так піднявся по хистких сходах, спотикаючись раз у раз об тверді купи грязюки, яка збиралася тут шарами на кожній сходинці ще з тих часів, коли Париж називався Лютецією 29.
Але з кожним кроком по тій небезпечній дорозі темрява рідшала. Бліде тьмаве світло пробивалося крізь жовті шибки вікон, які мали освітлювати сходи й виходили у двір, чорний та глибокий, мов шахта. Мало не задихнувшись од смороду помийних відер, Мерендоль нарешті дістався до останнього поверху. Двоє чи троє дверей видніли на сходовій площадці, над якою нависла брудна тинькована стеля, геть вкрига непристойними малюнками, паскудними написами й усякими закарлючками, намазюканими кіптявою запаленої свічки,— малювання, цілком гідне таких нетрів.
Одні двері були прочинені. Мерендоль штурхонув їх носаком, щоб не торкатися рукою, і, не церемонячись, увійшов до кімнати, яка була житлом бандита Жакмена Лам-пурда.
Від ядучого диму йому защипало в очах і в горлі, він, наче кіт, який, жеручи пташку, проковтнув пір'я, закашлявся й добрих дві хвилини не потрапив говорити. А тоді дим крізь відчинені двері вийшов на площадку сходів, туман порідшав, і прибулець зміг трохи огледітись у кімнаті.
Це лігво, далебі, варто описати докладніше, бо порядний читач навряд чи переступав коли поріг такого барлогу і не може собі уявити бідності, яка тут була.
Найголовніше умеблювання цього кубла становили чотири стіни, по яких патьоки з даху намалювали незнапі острови та річки, що їх не знайти на жодній географічній карті. Пожильці, які будь-коли тут мешкали, розважадиея тим, що скрізь, куди мойша дотягнутися рукою, видовбували ножем свої химерні, безглузді або й гидкі імена — у нікому не відомих людей є схильність лишити по собі слід на цьому світі" До тих імен часто приєднувалось ім'я жінки, якоїсь вуличної Іріди, а над ним видніло серце, пронизане стрілою, схожою на риб'ячу кістку. Інші, з більшими художницькими нахилами, діставши з попелу вуглипи, пробували намалювати ними то якийсь комічний профіль з люлькою в зубах, а то повішеника, що, висолопивши язика, гойдається на шибениці.
На каміні, в якому димів і шипів, бризкаючи слиною, крадений хмиз, юрмилися, вкриваючись пилюкою, всякі дивовижні речі: пляшка з застромленим у шийку недогарком свічки, заквецяна широкими патьоками розтопленого лою — воістину світильник бродяги й п'яниці; стаканчик для трик-траку30, три налиті свинцем гральні кості, часослов, на якому, певно, грали в карти, кілька старих люльок, глиняний горщик для тютюну, пантофля, з якої стирчав гребінець з виламаними зубцями, потайний ліхтар з круглим, наче око хижого птаха, склом, низка ключів, безперечно, підібраних для чужих замків, бо в цій кімнаті не було нічого, що замикалося б; щипці для підкручування вусів; подряпаний, наче його шкребли кігті диявола, кусок дзеркала,— дивлячись у нього, можна було побачити хіба що одне око, коли воно не схоже на око Гери, котру Гомер називав ройяц. 31; і ще безліч такого мотлоху, що й описувати нудно.
Навпроти каміна, на стіні, не такій сирій, як інші, до того ж затягнутої шматком зеленої саржі, поблискував цілий букет ретельно начищених шпаг високого гарту, з клеймами иайуславленіших іспанських і італійських зброярів. Там були й клинки — двосічні, трикутні, з рівчаком посередині, щоб стікала кров; мечі з широкою чашкою, тесаки, кинджали, стилети й інша дорога зброя, багатство якої особливо впадало в око на тлі бідності й запустіння цього барлогу. Жодної цятки іржі не було на цих робочих знаряддях убивці, їх і в князівському арсеналі не доглядали б з такою старапністю, змазуючи маслом, протираючи ганчіркою, пильнуючи, аби вони завжди були як нові. Здавалося, ніби їх щойно зробили і, гостро наточивши, винесли з майстерні. Байдужий до всього іншого, Лампурд ставився до зброї з особливою гордістю та любов'ю. Ця любов, якщо взяти до уваги його ремество, набувала, характеру чогось потворно страшного, на ретельно полірованих вістрях та лезах немовби псілум'яніли криваві відблиски.
Стільців у кімнаті не було, доводилося стояти, щоб більшому вирости, а якщо хто беріг підошви черевиків, то міг сісти на старій продавленій корзині, на дорожньому сундуку чи на футлярі від лютні, який валявся в кутку.
За стіл правила віконниця, покладена на дві підставки. Це ж було й ліжко. Після пиятики хазяїн житла вмощувався тут і, вкрившись краєм настільника — а то було не що інше, як панбархатна підбивка з пальта, верх якого він продав, щоб зігріти собі нутро,— повертався до стіни, аби не бачити порожніх пляшок, бо для пияків це надто сумне видовисько.
Ось у такій позі Мерендоль і застав Жакмена Лампурда, який хропів, наче то гримів орган, хоч довкола всі годинники вже пробили четверту годину пополудні.
Величезний пиріг з дичиною, червоний з зеленуватими цятками фісташок, лежав на підлозі розшарпаний і більш як наполовину з'їдений, ніби труп, розірваний десь у глибині лісу вовками, а рядом стояло безліч усяких пляшок, з яких висмоктали душу, так що тепер це були тільки привиди пляшок, порожні оболонки, придатні хіба що на те, аби стати битим склом.
Ще один випивака, якого Мерендоль спочатку пе помітив, кріпко спав під столом, затиснувши в зубах старенький чубук люльки, головка якої, натоптана тютюном, упала додолу,— п'яний курець забув її розкурити.
— Гей, Лампурде! — гукнув служник герцога де Валомбреза.— Досить тобі задавати хропака. І не дивись на мене, вирячивши очі. Я не поліцейський комісар і не сержант, що прийшов одвести тебе в Шатле 32. Є важливе діло, так що постарайся трохи прочуматись і послухай, що я тобі скажу.