— Це все — звичайні речі,— озвався Ірод до Сігоньяка, захопленого таким видовиськом.— Спробуймо пробитися крізь натовп і вийти до того місця, де збираються диваки Нового мосту, смішні й недоладні постаті, яких цікаво побачити ближче. В жодному місті, окрім Парижа, не побачиш таких химерних типів. А тут вони ростуть поміж каменями бруківки, мов квіти, чи, скоріше, гидкі, потворні гриби, для яких немає кращого грунту, тгіж оця чорна грязь. Он якраз один із них, жебрущий поет де Майє23, прибув на поклон до бронзового корозія. Одні вважають, що це мавпа, яка втекла із звіринця, другі твердять — верблюд, привезений з пустелі. Остаточно питання ще не з'ясовано; я, приміром, беручи до уваги його дурість, пихатість і неохайність, думаю, що він — людина. Мавпи вишукують на собі нужу і розправляються з нею, а він і про це не дбає; верблюди вилизують свою шерсть і обсипаються порохом, наче пудрою, до того ж у них по кілька шлунків і вони пережовують корм, чого не може робити цей суб'єкт — живіт у нього завжди порожній, так само, як і голова. Киньте йому якусь милостиню — він візьме її, щось мимрячи і клянучи вас на чому світ стоїть. Отже, це чоловік, бо він нерозумний, брудний і невдячний. —
Сігоньяк дістав із гаманця срібну монету й подав її поетові; поринувши в глибокі роздуми, як це буває з людьми химерної вдачі і хворими на голову, той спочатку не бачив барона, що стояв перед ним. Нарешті помітив і, відігнавши пустопорожні роздуми, швидко, безтямним жестом схопив монету й засунув її в кишеню, невиразно пробурчавши якусь лайку, потім демон віршування знову заволодів ним, і поет почав ворушити губами, водити довкола очима й робити всякі гримаси, не менш цікаві, ніж у масок, виліплених під карнизом Нового мосту, причому, бурмочучи крізь зуби вірші, він відзначав стопи їх рухами пальців, неначе грав у мору24, забавляючи тими жестами шибеників, що зібралися довкола.
Треба сказати, що поет цей був виряджений ще химерніше, аніж те чуперадло, яке виставляють наприкінці карнавалу, а в перший день посту тягнуть спалювати, і ніж те опудало, яке вішають у садах та виноградниках, щоб відігнати ненажерливих пташок. Дивлячись на нього, можна було сказати, що то дзвонар із "Самарянки", або маленький Мавр з курантів Нового ринку, чи бронзовий чоловічок, який вибиває молоточком час у годиннику на дзвіниці Сен-Поль, зійшов і роздобув собі одяг у лахмітника. Старий, рудий, випалений сонцем і вимочений дощами капелюх, обтягнутий засмальцьованою стьожечкою, увінчаний замість султана з'їденим міллю півнячим пером, більше схожий на полотняну аптечну цідилку, ніж на людський головний убір, був насунутий до самих брів, так що хазяїн мусив задирати носа, аби щось побачити, бо його очі були майже закриті брудними обвислими крисами. Камзол, хтозна з якої матерії і якого кольору, мав бадьорішу вдачу, аніж господар — він сміявся, шкірячись розпоротими швами. Це кумедне вбрання лопалось од сміху та ще від старості, бо воно прожило вже більше років, ніж Мафусаїл 25. Вузька смужка повстини правила йому за пояс і перев'язь, на якій висіла довга рапіра без наконечника,— тягнучись позаду, вона дряпала бруківку вістрям, ніби лемешем плуга. Жовті атласні штани — певно, колись у них танцювали на сцені якісь комедіанти — були заправлені в чоботи, один — з чорної шкіри, такий, як у ловців устриць, а другий — білий, юхтовий з наколінником, один без підбора, другий — кривий, зі шпорою, шарувата підошва його давно б уже відлетіла, якби її не притримувала мотузка, кілька разів обкручена на нозі, мов зав'язка стародавніх котурнів. Короткий червоний вовняний плащ, що служив йому в будь-яку пору року й погоду, доповнював це спорядження, якого соромився б останній жебрак і яким, схоже, вельми пишався наш поет. З-під складок його плаща, рядом з руків'ям рапіри, котра, певно, мала захищати свого хазяїна, виглядав окраєць хліба.
Трохи далі, під одною з арок, поставлених на опори мосту, сліпець, якого супроводила дебела тітонька, що була ніби його очима, то горланив веселі куплети, а то комічно сумовитим голосом гугнявив пісню про життя, злочини і смер-іь знаменитого розбійника. В другому місці якийсь дурисвіт у костюмі з червоної саржі, із щипцями в руці метався на сцені, оздобленій гірляндами всяких зубів — іклів, різців, кутніх,— нанизаних на мідний дріт. Звертаючись до роззяв, гурт яких зібрався навколо, він твердив, що може без болю (для самого себе) видалити геть будь-які обламані зуби, навіть зовсім непіддатливі, з глибокими коренями, на вибір — ударом шаблі чи пострілом з пістолета, якщо, звісно, хтось не захоче, щоб цю операцію зробили звичайним способом.
— Я їх не вириваю,— кричав він верескливим голосом.— Я просто знімаю їх. У кого з вас погані зуби — заходьте сюди в коло, не бійтеся, я миттю вилікую.
Якийсь неборака з опухлою щокою —— його мучив зубний біль — наважився, сів на стілець, і "хірург" засунув йому в рот страшні щипці з полірованої сталі. Зуб ніяк не піддавався, й бідолаха, замість триматися за поручні крісла, сам тягнувся за ним, так що піднявся більш як на два фути в повітря, дуже розвеселивши цим натовп. Сильний ривок поклав край його мукам, і зубодер помахав над головами своєю закривавленою здобиччю.
Поки відбувалася ця химерна сцена, мавпа на ланцюжку, один кінець якого був прив'язаний у неї до шкіряного пояса, а другий — до сцени, забавно копіювала крики, жести і гримаси пацієнта.
Смішне видовисько не довго затримало Ірода та Сігоньяка — їм було приємніше постояти біля продавців газет і торговців книжками, які розклали свій крам коло парапету. Тиран звернув увагу супутника на одного обірваного старця; влаштувавшись по другий бік перил, на товстому карнизі мосту, поставивши рядом милицю та чашку, він піднімав свого засмальцьованого капелюха, тицяв його під ніс кожному, хто нахилявся, щоб погортати книжку чи просто подивитись, як тече вода, і ждав, доки туди кинуть дрібну мідну чи срібну монету, а коли ласка, то, може, й крупнішу — він не цурався ніякої і ладен був пустити в хід навіть фальшиву. "
— У нас,— мовив Сігоньяк,— тільки ластівки туляться по карнизах, а тут — люди!