Край саду Тюїльрі, там, де вже. кінчається місто, видно було браму Конференції 21, а вздовж річки, за садом, дерева Кур-ля-Рен — улюбленого місця прогулянок придворних та інших знатних людей, які охоче хизуються там своїми екіпажами.
Береги, коротко описані нами, обрамовували з двох сторін, мов куліси, живу сцену — річку, по якій снували човни, а край берега стояли пришвартовані судна з сіном, дровами та іншим вантажем. Біля набережної поблизу Лувра королівські галіоти привертали погляди позолоченими різьбленими прикрасами і кольорами французьких прапорів.
Перевівши погляд ближче до мосту, можна було побачити над гостроверхими дахами будинків, приставлених одип до одного і схожих на карткові, вежі церкви Сен-Жермен-л'Оксерруа. Досхочу надивившись на цю картину, Ірод повів Сігоньяка до "Самарянки".
— Хоча тут збираються й усякі роззяви, довго ждучи, поки металевий дзвонар почне вибивати час, але й нам треба зробити так само. Мандрівцеві, який уперше прибуває сюди, не шкодить трохи подивитися. Зневажливо ставитися до того, що захоплює народ, з грубою пихою відкидати його — це не мудрість, а скоріше дикість.
Такими словами виправдувався Тиран перед своїм супутником, поки вони обидва, так само, як і інші цікаві, стоячи внизу біля невеличкої гідравлічної споруди, чекали, коли підійде стрілка і весело задзвонить годинник, а тим часом розглядали позолоченого свинцевого Ісуса Христа, який, спершись ліктем на край колодязя, розмовляв із самарянкою, круг, що зображав небо з зірками, кулю з чорного дерева, котра показувала переміщення сонця та місяця, декоративну маску, з якої лилася взята з річки вода, Геракла, який підтримував усі ці прикраси, і пустотілу статую, що правила за флюгер, як на Венеційській митниці чи на Гі-ральді22 в Севільї.
Кінчик стрілки годипника нарешті досягнув цифри "X"; весело задзвеніли дзвіночки, тоненькими сріблястими і мідними голосами виспівуючи мелодію сарабанди; дзвонар підняв бронзову руку, і молоток ударив у дзвін стільки разів, скільки показувала стрілка на циферблаті. Цей пристрій — майстерна робота фламандця Лінтлаера — видався вельми забавним Сігоньякові, який хоча й був розумним од природи, але багато чого не знав, бо ж він ніколи не виїжджав із свого невеличкого, загубленого серед ланд маєтку.
— А тепер,— мовив Ірод,— повернімося в другий бік — там вид, здається, зовсім не такий пишний. Будинки біля мосту Міняйл дуже звужують його. Споруди на набережній Межиссері нічого не варті; а от вежа Сен-Жак, дзвіниця Сен-Медерік і он ті шпилі далеких церков явно показують, що це — велике місто. І на палацовім острові, понад основним руслом рівненькі акуратно поставлені будинки з червоної цегли, зв'язані стрічкою з білого каменю, мають величний вигляд; а як вдала замикає їх старовинна Годинникова вежа з гострим дахом, який, буває, дуже гарно пронизує небесну імлу. Площа Дофіна, що виходить своїм трикутником якраз навпроти бронзового короля і відкриває вид на ворота палацу, може посісти гідне місце серед найупорядко-ваніших і найчистіших площ. А шпиль Сент-Шапель, цієї двох'ярусної церкви, уславленої своїми скарбами та святинями, як граціозно підноситься він над черепичними покрівлями, оздоблені віконця яких сяють зовсім свіжим блиском, адже самі ці будинки зведено не так давно,— на тому місці, де вони стоять, я в дитинстві ще грав у класи; великодушністю наших королів Париж стає з кожним днем кращий, па превеликий подив чужоземців, які, повернувшись додому, розповідають про нього чудеса, бо кожен раз, приїжджаючи сюди, бачать, що місто кращає, зростає і немовби оновлюється.
— Мене,— відповів Сігоньяк,— ще більше, ніж величина, багатство й пишнота цих будинків, як громадських, так і приватних, дивує безмежна кількість людей, що кишать і метушаться тут на вулицях, майданах і мостах, наче мурашки з розбуреного мурашника, біжать розгублені хто сюди, хто туди, а чого, з якою метою — не збагнеш. Чудно стає, як подумаєш, що кожне з цього невичерпного натовпу має дах над головою, постіль м'яку чи тверду і кусок хліба, хоч, може, й не щодня,— без цього людина померла б трагічною смертю. Які гори продовольства, скільки гуртів худоби, скільки мішків борошна й барил вина потрібно, щоб нагодувати всіх цих людей, скупчених в одному місці, на відміну від наших ланд, серед яких лиш інколи когось можна побачити.
Справді, величезна кількість людей на Новому мості могла вразити провінціала. Серединою брукованої дороги в обох напрямках їхали одна за одною запряжені парами й четвериками карети; одні з них — свіжоиофарбовані й позолочені, оббиті оксамитом, із заскленими дверцятами,— котилися, погойдуючись на м'яких ресорах, на зап'ятках у них стояли лакеї, а попереду сиділи фурмани в багатих лівреях, насилу стримуючи серед цього натовпу баских коней; другі мали не такий блискучий вигляд: полинялі, з шкіряними запонами і розхитаними ресорами, запряжені куди спокійнішими кіньми, запал яких доводилось підтримувати батогом,— одразу було видно, що їхні господарі бідніші. В перших крізь шибки дверцят видніли розкішно одягнені вельможі, кокетливо наряджені дами, а в других — усякі урядовці, вчені схоласти й інший нудний люд. Були в тому потоці й хури з камінням, деревом, бочками, і грубі хур-щики, попавши в тисняву, люто лаялися. Вершники шукали, як пробратися крізь цей рухливий лабіринт, обережно і спритно просувалися поміж возами, але все-таки часом доторкувались ногами до коліс, вимазуючи грязюкою чоботи. Носії з ношами старались триматися скраю, якнайближче до парапету, щоб їх не затягло потоком. А потім через міст погнали череду биків, і тоді безлад досяг своєї вершини. Рогата худоба — не двонога, не чоловіки, які йшли в тон час по Новому мосту, ні,— справжні бики, пригнувши голови, злякано бігали туди й сюди, погоничі лупцювали їх палицями, пси, гавкаючи, ганялися за ними. Коні, бачивши таке, жахалися, били копитами, голосно іржали. Прохожі, боячись опинитися на рогах, кидалися врозтіч, собаки шмигали під ноги найменш проворним, і ті, втрачаючи рівновагу, падали як стій прямо в грязь. А одна дама, нарум'янена, всипана мушками, обвішана гагатовими прикрасами і вогненними бантами — видпо, Венерина жриця, що вийшла на промисел,— спіткнулася на високих підборах і гепнулась горілиць, щоправда, не зашкодивши собі, бо, як казали любителі дурних жартів, допомагаючи їй встати, вона мала навик у таких падіннях. А потім ішла рота солдат, прямуючи з розгорнутим прапором і барабанщиком попереду десь па свій пост, і натовп відхлинув, даючи місце синам Марса, які не терпіли перешкод на своїй дорозі.