Незабаром молодий герцог почував себе вже достатньо добре і міг обідати за столом разом з батьком та сестрою; під час таких обідів Валомбрез проявляв увагу та пошану до принца, чулість і витончену ніжність — до Ізабелли й цим показував, що, незважаючи на свою позірну легковажність, він куди освіченіший, аніж можна було б сподіватися від молодика, який захоплювався жінками, дуелями і всякими розпутствами. Ізабелла скромно втручалася в ці розмови, говорила мало, проте всі її зауваження були настільки справедливі, влучні й доречні, що принц був у захваті, тим більше, що молода дівчина надзвичайно тактовно уникала манірності і педантства.
Уже цілком одужавши, Валомбрез запропонував сестрі прогулятися верхи в парку, і молоді люди повільно рушили по довгій алеї, вікові дерева якої сходилися кронами, немов склепіння, утворюючи покриття, непроникне дйя сонячного проміння; герцог став такий же вродливий, як і раніше, Ізабелла була чарівна — кращої пари, яка б отак їхала пліч-о-пліч верхи, ще ніколи не було. Але тільки юнак був веселий, а лице дівчини виражало смуток. Інколи дотепи де Валомбреза викликали у неї слабеньку, бліду усмішку, потім вона знову поринала в свою томливу задумливість; та брат, здавалося, не помічав цього смутку і ще дужче старався в своїх дотепах.
— О, яка гарна штука — життя! — казав він.— Ми й не підозрюємо, яке це задоволення — просто дихати! Дерева ще ніколи не видавалися мені такими зеленими, небо — таким голубим, квіти — такими пахучими! Я мовби тільки вчора народився й уперше бачу білий світ. Як подумаю, що я міг би оце лежати, витягнувшись під мармуровим надгробком, а натомість гуляю з своєю дорогою сестрицею, то просто сам себе не тямлю від радості! Рана вже не мучить мене, і назад у замок, я думаю, ми можемо трохи проїхати галопом — принц там нудиться, чекаючи на нас.
Незважаючи на застереження завжди боязливої Ізабелли, Валомбрез стиснув острогами боки свого коня, і верхівці досить швидко рушили вперед. Біля ґанку, знімаючи сестру з сідла, молодий герцог сказав:
— Тепер я вже молодець хоч куди, тож, думаю, ніхто не заперечуватиме, якщо я трохи помандрую сам.
— Як? Ледве ставши на ноги, ви, недобрий, уже хочете покинути нас?
— Так, мені треба на кілька днів поїхати,— недбало відповів Валомбрез.
Справді, на другий день, попрощавшись з принцом, який зовсім не заперечував проти синової подорожі, він поїхав, сказавши Ізабеллі якимось дивним і загадковим тоном:
— До побачення, сестричко, ви будете задоволені мною!
XIX. Кропива і павутиння
Ірод дав мудру пораду, і Сігоньяк надумав послухати його; зрештою відтоді, як Ізабелла з актриси стала знатною дамою, його ніщо більше не прив'язувало до трупи. Йому треба було на деякий час зникнути, щоб його забули, доки вщухне злопам'ятство, викликане смертю Валомбреза, в якій майже не доводилось сумніватися. Отож, розпрощавшись не без хвилювання з акторами, які показали себе вірними його товаришами, Сігоньяк верхи на борзому конику, наповнивши гаманець пістолями — то була його частина збору за спектаклі,— покинув Париж. Не поспішаючи, короткими перегонами, їхав він до своґо занепалого маєтку, бо ж після бурі пташка завжди повертається в своє гніздо, хай навіть вопо з якихось трісочок і старої соломи. То був єдиний притулок, куди він міг утекти, і в своїй розпуці барон відчував якусь наче втіху від того, що повертався в бідну оселю батьків, звідки, можливо, йому краще було б і не виїжджати. Справді, щастя у нього не стала більше, а остання пригода могла тільки завдати шкоди.
"Що ж,— поволі їдучи дорогою, думав він,— мені судилося померти від голоду й туги серед потрісканих стіп, під дахом, крізь який дощ ллє, мов через решето. Нікому не втекти від своєї долі, хай збудеться і моя: я буду "останпім із Сігоньяків".
Нема потреби докладно описувати цю подорож, яка тривала двадцять днів,— одноманітно, без жодної цікавої зустрічі. Досить сказати, що одного вечора Сігоньяк побачив далеко попереду дві вежки свого замку — освітлені заходом сонця, вони ясно вимальовувались на фіалковому тлі обрію. Світло падало на замок так, що здавалося, ніби до нього ближче, ніж було насправді, і в уцілілих шибках одного з вікон фасаду червоним сяйвом яскраво палало сонце. Можна було подумати, ніби то сяє величезний темно-червоний рубін.
Цей вид викликав у барона дивне розчулення; що й казати, він доволі намучився у цьому напіврозваленому замку, але, побачивши його знову, відчував хвилювання, мов при зустрічі з давнім другом, усі вади якого геть забулися за час розлуки. Тут протекло його життя — злиденне, нікому не відоме, одиноке, хоч і не позбавлене деяких потаємних радощів, бо ж юність не може бути зовсім нещасливою. Навіть найзлиденніша юність не обходиться без мрій і сподівань. Звичні страждання набувають зрештою якоїсь чарівпості, і часом за печаллю шкодуєш більше, аніж за радістю.
Сігоньяк стис коня острогами, погнав його швидше, щоб завидна дістатися додому. Сонце вже сіло, над бурою смужкою ланд, що протягнулася на горизонті, виднів тільки тоненький окрайчик його, червоний відблиск у вікні погас, і замок став тепер тільки сірою плямою, яка майже зливалася з довколишніми сутінками; одначе Сігоньяк добре знав дорогу і незабаром звернув на колись наїжджений, а тепер геть забутий пустинний путівець, який вів до замку. Гілки живої огорожі шмагали вершника по чоботях, лякливі жаби, тікаючи перед його конем, стрибали в мокру, росяну траву; десь далеко серед глибокої сільської тиші почувся слабкий гавкіт — наче собака там без мисливця, сам, з нудьги йшов по сліду звіра. Сігоньяк зупинив коня, прислухався. Йому здалося, що то хрипкий голос Міро. Гавкіт наближався й незабаром перетворився на радісне, уривчасте від швидкого бігу тявкания; Міро здалеку почув хазяїна і щосили, як тільки міг своїми старими лапами, поспішав до нього. Барон свиснув, як свистів колись до Міро, і за мить-другу добрий, вірний пес стрімко вискочив із-за кущів огорожі — скиглячи, схлипуючи, скрикуючи майже людським криком. Захеканий, важко дихаючи, він стрибав аж до храпа коня, намагався скочити на сідло, щоб дістатися до хазяїна,— виражав свою нестримну радість, як тільки її може виразити собака. Навіть Аргус, упізнавши Улісса біля Євмея радів не дужче, ніж Міро. Сігоньяк нахилився і, вгамовуючи цю шалену радість, погладив його рукою по голові.