— Так, дорогий брате,— відповіла Ізабелла,— у вас є рідна душа', і для мене велике щастя, що я можу сказати вам про це. В мені ви маєте віддану сестру, яка любитиме вас удвоє більше, надолужуючи втрачений час, особливо ж коли ви, як пообіцяли, вгамуєте свій надмірний запал, що так тривожить вашого батька, і виявлятимете тільки хороші свої сторони.
— Ви чудова моралістка! — сміючись, мовив Валомбрез.— Це правда, я жахливе чудовисько, але я виправлюсь якщо не з любові до доброчесності, то принаймні щоб не бачити — після якоїсь нової витівки — суворого обличчя моєї старшої сестри. Боюся тільки, що я завжди буду шаленим, як ви завжди будете розважливою.
— Якщо ви не перестанете вихваляти мене,— сказала Ізабелла з вдаваною погрозою,— то я знову візьму книжку, і вам доведеться вислухати всю історію, яку почав розповідати в каюті своєї галери берберський корсар своїй полонянці, незрівияпній принцесі Аменаїді, котра сидить на подушках із золотої парчі.
— Я не заслужив такої суворої кари. Мабуть, я скидатимусь на базіку, але мені кортить поговорити. Чортів медик так надовго закрив мені рота печаттю мовчання, що я став схожий на статую Гарпократа!8
— А ви не боїтеся, що стомитесь? Ваша рана ледь затягнулась. Доктор Лоран радив читати вам, щоб, слухаючи, ви берегли свої груди.
— Доктор Лоран сам не знає, що каже, він хоче якнайдовше бути важною особою. Мої легені вдихають і видихають повітря так само легко, як і раніше. Почуваю я себе цілком добре і хотів би поїхати верхи на прогулянку в ліс.
— Тоді вже краще говорити, шкоди від цього, звісно, менше.
— Ось я скоро стану на ноги і представлю вас у світі, до за своїм становищем ви, сестро, маєте бути і де своєю чарівною вродою неодмінно привернете до себе безліч палких прихильників, серед яких графиня де Лінейль зможе вибрати собі чоловіка до пари.
— Я не маю ніякого бажання виходити заміж, і це, повірте, не просто балачки молодої дівчини, яка дуже розсердилася б, коли б її піймали на слові. Я стільки раз віддавала свою руку наприкінці вистав, у яких грала, що зовсім не поспішаю зробити це в житті. Лишитися з принцом і з вами — про краще життя я й не мрію.
— Батько й брат — цього мало для дівчини, навіть геть одірваної від світу. Любов до них не заповнює всього серця.
— А проте вона цілком заповнить моє серце, і, якщо колись їх не стане, то я піду в монастир.
— Це було б уже надмірне самозречення. А чи не здається вам, що шевальє де Відаленк міг би стати прекрасним чоловіком?
— Авжеж. І та жінка, з якою він одружиться, зможе назвати себе щасливою; та хоч який гарний ваш друг, я, любий мій брате, цією жінкою ніколи не буду.
— Шевальє де Відаленк трошки рудуватий, а ви, можливо, як наш король Людовік XIII, не любите цього кольору, хоч його, одначе, дуже цінять художники. Але досить про Відаленка. Що ви думаєте про маркіза де л'Етана, який на днях приходив провідати мене і весь час, скільки був тут, не зводив з вас очей? Він був так захоплений вашою граціозністю і зачарований вашою незрівнянною вродою, що геть заплутався в компліментах і тільки щось белькотів. Коли не зважати на цю сором'язливість, яка має знайти вибачення в ваших очах, бо ви ж були причиною її, то де л'Етан — чудовий кавалер. Красень, молодий, знатного походження, багатий. Дуже підходяща пара вам.
— Відтоді, як я маю честь належати до вашої уславленої сім'ї,— відповіла Ізабелла, вже трохи роздратована цими жартами,— надмірна смиренність мені не личить. Отож я не казатиму, що вважаю себе негідною такого шлюбу; але якби маркіз де л'Етан попросив у батька моєї руки, я б відмовила. Я ж вам уже сказала, що зовсім не хочу виходити заміж, ви це добре знаєте і все ж отак мучите мене.
— О, яка доброчесна і сувора у вас вдача, сестро! Навіть Діана не така відлюдкувата в лісах і долинах Гемуса 9. До того ж, якщо вірити міфологічним пліткарям, сеньйор Енди-міон таки зміг запобігти у неї ласки. Ви сердитеся, що я в розмові назвав кількох пристойних кандидатів; якщо вони вам не подобаються, ми знайдемо інших.
— Я не серджуся, брате мій; тільки от розмовляєте ви,
як для хворого, забагато, скажу докторові, хай вилає вас А на вечерю вам не дадуть курячого крильця.
— Ну, раз так, то я замовкаю,— покірно мовив Валомбрез,— але пам'ятайте: нареченого ви дістанете тільки з моєї руки.
Щоб відплатити братові за уперте кепкування, Ізабелла почала читати історію берберського корсара, гучним вібруючим голосом заглушаючи слова Валомбреза.
— "Мій батько, герцог де Фосомброн, з моєю матір'ю, однією з найвродливіших (якщо не найвродливішою) жінок Генуезького герцогства, прогулювався берегом Середземного моря, куди спускалися сходи від прекрасної вілли, де влітку він жив; раптом алжірські пірати, що ховалися серед скель, надали на нього, кількістю своєю перемогли його відчайдушний опір, кинули його майже мертвого на місці, а герцогиню, в той час вагітну, забрали, не зважаючи на її крики, з собою і віднесли в свій човен, який під сильними ударами весел швидко помчав до капітанської галери, прихованої у бухті. Мою матір привели до дея 10, вона сподобалась йому і стала його улюбленкою".
Намагаючись обманути хитрість Ізабелли, Валомбрез заплющив очі і саме в цьому захопливому місці вдав, що спить. Спочатку він прикидався, але скоро й справді заснув, і дівчина, побачивши це, тихенько, навшпиньки вийшла з кімнати.
Розмова, в яку герцог, схоже, вкладав якийсь лукавий замір, непокоїла Ізабеллу. Чи не старався він, затаївши в душі злість на Сігоньяка,— хоча після нападу на замок і не згадував його імені,— видати сестру заміж і тим звести нездо-ланпу перепону між нею та бароном? А може, просто хотів знати, чи не змінились у актриси, котра стала графинею, її почуття, як змінилася доля? Вона була сестрою де Валомбреза, тому суперництво між Сігоньяком і молодим герцогом відпадало само собою; але, з другого боку, трудно було припустити, щоб людина з таким гордим, таким пихатим і мстивим характером забула ганьбу першої своєї поразки, а ще більше — другої. Хоча становище й змінилося, Валомбрез в душі мав завжди ненавидіти Сігоньяка. Йому вистачило душевного благородства, щоб пробачити своєму кривдникові, але щоб молодий герцог полюбив його і прийняв у свою сім'ю — такої великодушності від нього нічого й ждати. Надії на примирення не могло бути. У принца, зрештою, теж ніколи не викликала б радості зустріч з тим, хто мало не обірвав життя його сина. Ці думки сповнювали Ізабеллу глибоким смутком, і вона марно силкувалася відігнати його. Будучи актрисою, дівчина вважала, що її становище є перешкодою для успіху Сігоньяка, і геть відкидала думку про одруження з ним; тепер же, коли доля несподівано щедро обдарувала її всіма благами, яких тільки можна забажати, Ізабелла дуже хотіла віддати руку цьому благородному чоловікові в нагЬроду за те, що просив її стати його дружиною тоді, коли вона була бідна й жалюгідна. їй здавалося, що це просто підло — не поділитися своїм щастям з товаришем по нещастю. Але єдине, що могла зробити Ізабелла, це бути непохитно вірною йому, бо ні з принцом, ні з Валомбрезом нона не наважувалась говорити про свою любов.