— Ви називаєте цю потолоч людьми! — сказав Ірод.— Так можна назвати тільки з чемності, хоч, по-християнському, не слід нікого зневажати. Зрештою на цьому мості трапляються всякі, можуть бути навіть порядні люди, бо ж і ми тут. Прислів'я каже, що його не перейдеш, не здибавши монаха, білого коня й розпусниці. Он і справді мопах, поспішає, чалапаючи сандалями; певно, й кінь десь недалеко, їй-богу, погляньте-но: попереду шкапа стрибає, як на манежі. Нема поки що тільки куртизанки. Але ждати нам недовго. Замість одної он ідуть аж три — груди відкриті, самі намазані, мов колеса карети, сміються роблено, аби показати зуби. Прислів'я не збрехало.
Раптом почувся якийсь шарварок на другому кінці мосту, і натовп кинувся туди. На майданчику біля статуї — наії-вільнішому і найпросторішому місці — билися на рапірах якісь забіяки.
— Бий його! Бий! — кричали вони, люто нападаючи один на одного. Але то були тільки позірні випади та удари, як у театральних поєдинках, де хоч скільки ранять і вбивають, а мертвих не буває. Вони билися двоє проти двох, здавалося, з несамовитою люттю, рішуче відхиляючи шпаги товаришів, простягнуті, щоб розвести їх. Ця вдавана чвара мала на меті зібрати натовп, щоб злодіям у тисняві легше було вичищати кишені. Справді, не один цікавий підійшов до цього збіговиська в добрячому плащі на панбархатній підбивці, з туго набитим гаманцем, а вибрався з юрми в самому камзолі, витративши, не знаючи, де і як, усі свої гроші. Тоді забіяки, що ніколи й не сварились, а тільки змовилися, як на ярмарку пройдисвіти — а то вони й були,— помирилися, з удаваною щирістю потрясли один одному руку і сказали, що вдовольнили свою честь. Зробити це було нетрудно, бо честь у таких негідників не вирізняється особливою вразливістю.
Сігоньяк за порадою Ірода не підходив дуже близько до забіяк, так що бачив їх кепсько, тільки в просвітах поміж головами та плечима цікавих. Одначе йому здалося, ніби в цих чотирьох забіяках він упізнав людей, які таємниче приходили минулої ночі в заїзд на вулиці Дофіна, й барон поділився своєю підозрою з Іродом. Але пройди вже обачливо зникли в натовпі, і знайти їх було важче, аніж голку в стозі сіна.
— Можливо,— сказав Ірод,— усю цю чвару вони затіяли тільки для того, щоб привабити сюди вас, бо посланці герцога де Валомбреза, напевне, весь час ідуть за нами. Один із тих розбишак вдав би, що ваша присутність заважає йому, що при вас він почуває себе ніяково, і мовби ненароком, не встигли б ви й шпагу вийняти, завдав би вам смертельного удару, а його спільники, при потребі, добили б вас. А сказали б, що ненавмисне, що то була просто випадкова сутичка. Жертви таких нападів уже нічого не розповідаютьч
І ніхто не доведе, що все це — свідомо влаштована пастка.
— Мені гидко думати,— відповів благородний Сігоньяк,— що дворянин може бути здатний на таку підлість — убити свого суперника руками найманих бандитів. Якщо він не-вдоволений першим поєдинком, то я ладен знову схрестити з ним шпаги й битися доти, доки хтось із нас не буде мертвий. Так ведеться між порядними людьми.
— Безперечно, —-погодився Ірод,— але ж герцог, незважаючи на свої шаленство та пиху, чудово знає, що такий поєдинок був би для нього фатальний. Він уже скуштував вашого клинка, відчув ЙОЕО вістря. Поразка, повірте мені, викликала у нього диявольську злобу, і він не гребуватиме нічим, аби тільки помститися.
— Якщо герцог не хоче поєдинку на шпагах, то ми битимемось верхи на конях, стріляючи з пістолетів,— мовив Сігоньяк,— тоді він не зможе посилатися на те, що я дужчий у фехтуванні.
Отак розмовляючи собі, вони дійшли до Університетської набережної, коли раптом повз них промчала якась карета, мало не зачепивши Сігоньяка. Він миттю відскочив, притулився до стіни, але якби не був такий худий, то карета роздушила б його, так близько вона проїхала, хоча по другий бік було доволі місця і кучер легко міг би обминути перехожого. Одначе він, здавалося, навмисне переслідував його. Вікна тієї карети були зачинені, завіски закриті, але, трошки відсунувши їх, можна було б побачити прекрасно одягненого вельможу, одну руку якого підтримував чорний шовковий черезплічник. Від завісок падав червоний відблиск, проте вельможа був блідий, і тонкі дуги чорних брів чітко вимальовувались на матовій білизні його лиця. Перлистими зубами, він до крові закусив нижню губу, а гострі нафабрені вуса настовбурчились і збуджено ворушилися, мов у тигрі, який винюхує здобич. Він був дуже вродливий, однак лице його виражало таку жорстокість, що могло викликати скоріше жах, аніж любов, принаймні саме в цю мить, коли його спотворювали ненависть, злоба й усякі негідні пристрасті. По цьому портрету, намальованому з погляду крізь відсунуту завіску карети, яка щодуху мчала геть, либонь, нетрудно впізнати молодого герцога де Валомбреза.
"І на цей раз невдача,— казав він собі подумки в той час, коли карета везла його вздовж Тюїльрі до брами Конференції.— А я ж пообіцяв кучерові двадцять п!лть луїдорів, якщо він гарненько зачепить цього триклятого Сігоньяка і мовби ненарокомч розтрощить йому кості об кам'яну тумбу. Далебі, моя зоря заходить; цей нікчемний провінційний дворянчик бере наді мною гору. Ізабелла любить його й ненавидить мене. Він побив моїх горлорізів і поранив мене самого. Хай він неприступний, хай його боронить якийсь амулет, усе одно він повинен умерти, або ж я втрачу своє ім'я і титул герцога".
— Гм!..— озвався Ірод, глибоко, на повні груди зітхнувши.— Коні, що були запряжені в цю карету, схоже, мають такий же норов, як коні Діомеда, котрі ганялися за людьми, розривали їх і їли їхнє м'ясо26. Вас хоча б не поранено? Той горе-кучер прекрасно бачив вас, і я можу побитись об заклад на найбільшу нашу виручку, що він повернув свою упряжку проти вас навмисне, заради якоїсь мети, моя*-ливо, таємної помсти. Певен, що це так. Ви не помітили, на дверцятах карети не було намальовано якогось герба? Як дворянин, ви ж знаєте шляхетну геральдичну науку й не раз бачили герби найзнаменитіших родів.
— Не можу сказати,— відповів Сігоньяк.— За таких обставин сам герольд не розрізнив би малюнків і кольорів герба, а тим більше його деталі й символи. Я старався ухилитись од тієї озії на колесах, а не роздивлятися, як її прикрашено — левами на всіх чотирьох лапах чи тільки на двох задніх, орлами чи іншими птахами без пазурів і дзьобів, золотими кружальцями чи емальовими фігурами, хрестами з петлею зверху чи з зубчастими перекладками а чи ще якимись там емблемами.