Коли Біло пішов, гарячково збуджена Ізабелла розчинила вікно, щоб свіже нічне повітря трохи охолодило її. Крізь гілля дерев на темному фасаді будинку Валомбреза блищало світло, певно, в кімнаті пораненого молодого герцога. Вуличка, здавалось, була порожня. А тонкий слух актриси, звиклий до шепоту суфлера, раптом нібито вловив чийсь голос, який тихенько сказав:
— Вона ще не лягла.
Ці слова дуже зацікавили Ізабеллу; трошки нахилившись, вона виглянула з вікна і ледь розрізнила в тіні біля стіни дві людські постаті — закутані в плащі, вони застигли нерухомо, наче кам'яні статуї на церковній паперті; по той бік вулиці її широко розплющені від страху очі помітили, хоча й темно було, третю постать — хтось схожий на привид стояв там ніби на чатах.
Відчувши, що на них дивляться, три загадкові постаті зникли чи, може, краще заховалися, бо Ізабелла вже більше не бачила й не чула їх. Стомившись од такого пильнування, вона подумала, що то їй тільки здалося, привиділось, як ніне марево, тихо зачинила вікно, засунула на дверях засув, поставила свічку коло ліжка й лягла, пойнята неясною тривогою, якої не міг угамувати її розум. Справді, чого їй боятися в цьому домі, де повно людей, за два кроки від друзів, у кімнаті, надійно замкненій на засув і замок на три повороти ключа? Яке відношення до неї можуть мати оті невиразні тіні, котрі чаїлися під стіною? Певно, то злодії ждали своєї жертви, а світло з її вікна перешкодило їм.
Міркування були слушні, а вона все не могла заспокоїтись — тривожне передчуття стискало їй груди. Коли б не боялася, що з неї сміятимуться, то встала б і втекла до когось; але Зербіна була не сама, Серафіна недолюблювала її, а Дуенья викликала у неї інстинктивну відразу. Й Ізабелла зосталась із своїми незбагненними страхами.
Від найменшого шурхоту — то десь тихесенько трісне дерев'яна обшивка, то ледь чутно зашкварчить нагорілий, чорний, схожий на головку гриба, гніт свічки — вона здригалась і глибше залазила під ковдру, немов боялася побачити у темному кутку якесь чудовисько; потім, окинувши поглядом кімнату й не помітивши нічого підозрілого чи незвичайного, поволі сміліла.
В одній стіні майже під стелею було невеличке кругле віконце, зроблене, певно, для того, щоб світло проникало в якусь темну комірчину. При тьмавому вогнику свічки це кругле віконце на сіруватій стіні було наче велетенське чорне око, яке, здавалося, стежить за кожним рухом молодої жінки. Ізабелла не могла одірвати погляду від тієї глибокої темної дірки, щоправда, заґратованої навхрест двома товстими залізними прутами. Так що й з цього боку боятися було нічого; а проте Ізабеллі раптом здалося, немов у похмурій глибині блищать двоє людських очей.
Незабаром у вузький отвір між прутами просунулась голова з довгим чорним розкошланим волоссям і показалось обвітрене лице; а тоді з'явилася худенька рука, протисну-
8*
227
лись, обдираючись об шерехате залізо, плечі — дівчинка, якій можна було дати років вісім чи десять, учепившись руками за край вікна, витягнулася щуплявим тільцем уздовж стіни й безгучно, як падає пір'їнка або сніжина, скочила на підлогу.
Заціпенівши від жаху, закам'яніла, Ізабелла пе ворушилась, і дитинча подумало, що вона спить; аби впевнитися, чи глибокий той сон, дівчинка підійшла до ліжка, й на її смаглявому личку з'явився вираз несказанного подиву.
— Дама з намистом! — прошепотіла вона, доторкуючись до своєї тоненької темної шиї, де поблискували штучні перли.— Дама з намистом!
Напівмертва од страху Ізабелла теж упізнала дівчинку, яку бачила спочатку в заїзді "Голубе сонце", а потім на дорозі, разом з Агостеном, коли актори їхали в замок де Брюйєра. Вона хотіла крикнути, покликати на допомогу, проте мала затулила їй рота рукою.
— Не кричи, тобі нічого не буде; Чікіта сказала, що ніколи не переріже тобі горло, ти ж подарувала мені перли, які я хотіла вкрасти.
— Але що ж тобі треба тут, нещасне дитя? — промовила Ізабелла, яка вже трохи заспокоїлась, бо ця квола немічна істота не могла бути дуже небезпечною; крім того, дівчинка проявляла щодо неї якусь дивну вдячність.
— Треба відсунути засув, на який ти щовечора замикаєш двері,— відповіла Чікіта спокійнісінько, видно, зовсім не сумніваючись у законності свого вчинку.— Це доручили мені, бо я спритна й тонка, як вуж. Немає такої дірки, в яку я не пролізла б.
— А навіщо тобі .хказали відсунути засув? Обікрасти мене?
— Та ні! — зневажливо відповіла Чікіта.— Для того, щоб чоловіки зайшли в кімнату і винесли тебе.
— Боже мій, я пропала! — вигукнула Ізабелла і, склавши руки, застогнала.
— Ні,-— заперечила Чікіта,— бо я не відсуну засува. А ламати двері вони не наважаться — був би гармидер, збіглися б люди і схопили б їх; вони не такі дурні!
— Я ж би кричала, чіплялася за стіни, мене почули б.
— Заткнути рота — і крику не почуєш,—сказала Чікіта з гордістю майстра, який пояснює необізнаному таємницю свого ремества.— А як ще закутати в ковдру, то це дуже й поворухнешся. Це дуже просто. Конюха підкупили, щоб він одчинив задні ворота.
— Хто це задумав такі мерзенні підступи? — запитала бідна актриса, злякано думаючи про ту небезпеку, яка їй загрожувала.
—— Тоиг великий пан, що дав гроші. О, багато грошей, повні пригорщі! — відповіла Чікіта, і очі їй засвітилися диким жадним блиском.— Та це байдуже, ти ж мені подарувала перли; я скажу їм, що ти ще не спала, що в кімнаті у тебе був чоловік, от нічого й не вийшло. І вони підуть собі. Дай я подивлюся на тебе; ти гарна, і я тебе люблю, дуже люблю, майже так, як Агостена. Диви! — раптом скрикнула вона, побачивши на столі ніж, знайдений у кареті.— Це ніж, якого я загубила, ніж мого батька. Хай він буче у тебе, це добрий ніж:
Кого оця змія кусає, Тому рятуику вже немає.
Поглянь, тут треба ось так повернути кільце, а бити знизу вгору, тоді лезо краще входить. Носи його за пазухою, і коли якийсь лихий чоловік захоче тебе покривдить, ти — бах! — і розпореш йому пузо.— Розповідаючи, дівчина й показувала, як що робиться.
Цей урок з ножем, даний серед ночі, за таких дивних обставин дикою, напівбожевільною малою злодійкою, справив на Ізабеллу враження кошмару, якого неможливо позбутися.