— Навіть у найщасливіших і найудачливіших бувають дні невдач, як оце й у вас,— повчально мовив Відаленк.— Фортуна не завжди однакова — вона то всміхається, а то надуває губи. Ви досі не могли нарікати на неї, вона ласкала вас, як найулюбленішу свою дитину.
— Хіба це не ганьба,— оживляючись, вів далі Валомбрез,— що якась недоладна театральна лялька, цей смішний дворянчик, якому дістаються всякі прочухани й духопелики в бридких фарсах на театральній сцені, подолав непереможного досі герцога де Важшбреза? Видно, під маш-карою блазня криється сущий гладіатор, для якого бій — це ремество.
— Ви ж знаєте, що він знатного походження, маркіз де Брюйєр підтвердив це,— мовив Відаленк.— А проте мене дивує його надзвичайна вправність у фехтуванні,— тут йому немає рівних. Навіть у Джіроламо й Парагуанте, хоч які це знамениті фехтувальники, удар не такий точний. Я пильно стежив за поєдинком — у ньому знітилися б найуславленіші наші дуелянти. Добре, що обійшлося без небезпечного поранення, тут вам стали в пригоді ваша спритність і уроки неаполітанського майстра. Ця поразка — все одно що перемога. Марсільї і Дюпорталь, які хизуються своїм умінням і належать до найкращих фехтувальників міста, у поєдинку з таким супротивником, без сумніву, полягли б на полі бою.
— Як тільки заживе рана,— трошки помовчавши, озвап-ся герцог,— я викличу його знову і візьму реванш.
— Це було б ризиковано, і я не раджу вам так робити,—мовив шевальє.— Рука ваша ще може бути слабка, а це зменшить шанси на перемогу. Сігоньяк — небезпечний суперник, перозважливо зачіпати його не слід. Тепер він знає вашу манеру фехтувати, а певність, яку дає йому перевага в першому бою, подвоїть його сили. Честь ваша й так вдоволена, поєдинок був серйозний. Заспокойтесь на цьому.
В душі Валомбрез відчував справедливість цих доказів. Він сам доволі навчався фехтуванню і, навіть вважаючи себе прекрасним фехтувальником, розумів, що його шпага, хоч яка вона бистра, не доторкнеться до грудей Сігоньяка при тій нездоланній обороні, об яку розбились усі його зусилля. Герцог страшенно обурювався, одначе визнавав незбагненну перевагу свого супротивника. І ще мусив нишком визнати, що барон не хотів його вбивати, а поранив саме так, аби він не міг битися далі. Ця великодушність, яка зворушила б менш горду людину, дратувала пиху молодого вельможі і збуджувала злобу. Зазнати поразки! Герцог просто шаленів, думаючи про це. Він нібито пристав на пораду свого друга, але з похмурого і лютого виразу обличчя можна було догадатися, що в голові його вже снується чорний план помсти, породжений злобою план, який мав бути жорстокий і певний.
— Гарний вигляд я тепер матиму перед Ізабеллою,— сказав він, силкуючись усміхнутися, хоч усмішка була роблена.— 3 рукою, яку проколов її залицяльник. Покалічений Купідон навряд чи може сподіватися на прихильність грацій.
— Забудьте ту невдячну,— мовив Відаленк.— Зрештою, не могла ж вона передбачити, що герцогові заманеться закохатися в неї. Поверніть собі милу Корізанду, яка всією душею любить вас і цілими годинами плаче під вашими дверима, наче вигнане цуценя.
— Не називай цього імені, Відаленк, якщо хочеш, щоб ми лишилися друзями! — вигукнув герцог.— Безвідмовні любощі, яких не остуджує навіть зневага, набридають, вони викликають у мене огиду. Мені потрібна бундючна холодність, непокірна гордість, неприступна доброчесність! Яка мила, яка чарівна для мене ця гордовита Ізабелла! Як я вдячний їй за те, що знехтувала мою любов, котра, певно, вже минула б, якби вона прийняла її! Тільки жінка з незвичайною, високою душею могла в її становищі відхилити упадання вельможі, який звернув на неї увагу і собою начебто непоганий, коли вірити дамам нашого міста. В моїй любові є свого роду повага, якою я не звик обдаровувати жінок; але як прибрати цього триклятого дворянчика, цього нікчемного, хай йому чорт, Сігоньяка?
— Тепер, коли він насторожі,— мовив Відаленк,— це буде дуже нелегко. Та навіть коли б вам, припустімо, вдалося знищити його, любов Ізабелли до нього залишиться, а жінки страшенно вперті в своєму почутті, ви ж це знаєте краще, ніж будь-хто, бо самі немало натерпілись од того.
— О, якби мені пощастило вбити барона,— вів далі Валомбрез, якого зовсім не переконали докази Відаленка,— то я живо впорався б з цією кралею, хоч яку скромну і доброчесну вона з себе вдавала б. Ніщо не забувається так скоро, як покійний коханець.
Шевальє де Відаленк не поділяв такої думки, але вважав, що було б недоречно сперечатися про це, дратуючи запального де Валомбреза.
— Найперше — одужуйте, а потім обміркуємо; розмови стомлюють вас. Спробуйте трохи відпочити і ні про що не турбуйтеся. Лікар сваритиметься, скаже, що з мене нікчемна доглядальниця, якщо я не подбаю про ваш спокій — і душевний, і тілесний.
Поранений пристав на це зауваження, замовк, заплющив очі і скоро заснув.
Сігоньяк і маркіз де Брюйєр спокійно повернулися в "Герб Франції" і, як люди шляхетні, не прохопилися пі словом про дуель; та якщо стіни нібито мають вуха, то мають вони й очі і бачать аж ніяк не гірше, ніж чують. У цьому зовні пустинному куточку не один допитливий погляд стежив за ходом поєдинку. Пустопорожнє провінційне життя породжує багато непомітних або малопомітних мух, які в'ються коло тих міоць, де щось має відбутись, а потім розлітаються, дзижчать, розносять скрізь новини. За сніданком уже весь Пуатьє знав, що герцога де Валомбреза поранив на дуелі якийсь невідомий супротивник. Сігоньяк жив усамітнившись, до того ж публіка знала тільки його маску, а не лице. Таємничість привернула увагу, і уява цікавих невтомно силкувалася розкрити ім'я переможця. Марна річ розповідати про ті чудернацькі припущення, які тоді виникали. Кожен ретельно будував своє, спираючись на страшенно легковажні й смішні висновки, але нікому не прийшла в голову недоладна думка, що насправді переможцем був капітан Фракас, той самий, гра якого викликала напередодні стільки сміху. Поєдинок між знатним вельможею і мандрівним комедіантом видавався чимось надто потворним, надто дивовижним, щоб у когось могла зародитися така підозра. Дехто з вищого світу присилав до дому Валомбреза узнати, як здоров'я герцога, сподіваючись витягнути якісь новини у звичайно балакучих слуг; а проте слуги мовчали, мов німі в сералі, бо їм просто нічого було сказати.