Незабаром у залі зібралося стільки люду, що й яблуку ніде було впасти. З обох боків сцени стояли крісла для най-видатніших людей міста, що, певна річ, псувало загальне враження і заважало акторам, але так велося здавна, всі звикли й не вбачали в тому нічого смішного. Молодий герцог де Валомбрез у чорному, рясно оздобленому гагатом оксамиті й пінявих хвилях мережива сидів там поряд із своїм другом шевальє де Відаленком, одягненим у прегарний шовковий костюм бузкового кольору, обшитий золотим позументом. А маркіз де Брюйєр, щоб була змога аплодувати Зербіні, не дуже привертаючи до себе увагу, примостився в оркестрі, позаду скрипок.
По боках зали, поприбивавши соснові дошки і обтягнувши їх шовком та старими фландрськими шпалерами, зробили щось ніби ложі, а середину займав партер без сидінь — там стояли небагаті городяни, дрібні торговці, канцеляристи, ремісники, школярі, лакеї та інший простий люд.
У ложах, розправляючи сукні і обводячи пальцем виріз на корсажі, аби підкреслити принадність білих грудей, умощувались жінки, виряджені з усією пишнотою, на яку тільки вони спромоглися при своєму гардеробі, що трохи відстав од придворної моди. Але, повірте, вишуканість у них нерідко замінювало багатство, принаймні в очах мало обізнаної пуатьєнської публіки, ам були великі родинні діаманти в давніх почорнілих оправах, одначе від того не менш коштовні; і старовинні мережива, щоправда, трохи пожовклі, а проте вельми дорогі; і довгі ланцюжки з золота найвищої проби, дуже важкі й цінні, хоча й старомодні; і злототкана парча та шовки, що лишилися від прабабусь — таких уже не тчуть ні в Венеції, ні в Ліоні. Були й чарівні молоді личка, рожеві та свіжі, які мали б успіх у Сен-Жермені11 та Парижі, незважаючи на свій аж надто простий і наївний вираз.
Деякі з цих жінок, не бажаючи, певно, щоб їх упізнали, були в півмасках, хоча жартівники з партеру й називали їх на ім'я і розповідали про їхні більш чи менш скандальні пригоди. Але одна з них у супроводі, видно, покоївки була замаскована ретельніше від інших і, сидячи в глибині ложі, щоб на неї не падало світло, лишалася загадкою для цікавих дотепників. Накинуте на голову і зав'язане біля підборіддя покривало з чорного мережива не давало змоги розрізнити колір її волосся. Все інше вбрання з дорогої темної матерії зливалося з пітьмою, в якій тонула незнайомка, на відміну від інших жінок, котрі вельми старалися показатись при світлі свічок. Інколи, немовби затуляючись од надто яскравих відблисків, жінка підносила до очей віяло з чорних пер, посередині якого було вставлене люстерко, хоч вона й не дивилася в нього.
Скрипки заграли вступ, усі повернулися до сцени, і вже ніхто не звертав уваги на таємничу красуню, схожу па dama tapada 12 Кальдерона.
Почали з "Лігдамона і Лідіаса". Вже самі декорації, на яких був намальований пейзаж із зеленими деревами, з моховим покровом та прозорими ручаями, з лазуровими горами удалині, прихильно настроїли глядачів своїм приємним виглядом. Леандр, який грав Лігдамоца, був у вбранні чет>вонувато-лілового кольору, оздобленому зеленими вишивками в пасторальному стилі. Накручене волосся кучерями спадало на потилицю, де його красиво перев'язувала червона стрічка. Комір, який хвилястою лінією закінчувався на плечах, відкривав білу, мов у жінки, шию. Чисто поголене підборіддя та щоки набули ледь помітного голубуватого відтінку, і здавалося, що їх вкриває ніжний бросливовий пушок, а свіжі рум'яна, легенько покладені на вилиці, тільки підтверджували це порівняння. Ретельно начищені зуби, ще яскравіші поряд з карміном губів, блищали, мов перли. Кінчики брів були вирівняні тушшю, тоненькі рисочки туші обводили й очі, надаючи їм надзвичайного блиску.
Гомін схвалення прошелестів по залі: жінки шепотілися, нахилившись одна до одної, а якась дівчина, що недавно вийшла з монастиря, не стрималась: "Він просто чарівний!" — сказала простодушно, за що одразу ж дістала прочухана від матері.
Ця дівчина по наївності висловила ту думку, яку таїли в собі жінки досвідченіші, можливо, навіть її мати. Дівчина зашарілася від материного докору і, нічого більше не сказавши, втупилася в кінчик свого корсета й тільки інколи, відчуваючи, що на неї не дивляться, нишком підводила очі.
Але найдужче розхвилювалася незнайомка в масці. її груди трепетали, здіймаючи хвилю мережива, віяло в руці легенько тремтіло, вся вона подалася вперед, нахилившись до краю ложі, аби не пропустити нічого з того, що відбувалося на сцені,— коли б хто хоч трошки постежив за нею, то побачив би, що Леандр дуже цікавить її. На щастя, всі дивилися на сцену, і жінка скоро оговталась.
П'єса, як це всім відомо,— бо ж нині немає такого, хто б не знав творів преславного Жоржа де Скюдері,— починається вельми піднесеним і зворушливим монолегом Лігда-мона, де знехтуваний Сільвією закоханий розмірковує, як йому покінчити з життям, тому що при такій немилості жорстокої красуні воно нестерпне для нього. Як закінчить він свої невеселі дні — за допомогою обротьки чи шпаги? Чи, може, кинеться з високої стрімкої скелі? А чи пірне в річку, щоб холодна вода навіки погасила полум'я його душі? Він вагається на межі самогубства і не знає, на що наважитись. Туманна надія, яка до останньої миті не покидає закоханих, не дає йому вмерти. Ачей немилосердна красуня, вражена такою наполегливою любов'ю, все-таки пом'якшає і поступиться перед його проханням? Треба визнати, що Леандр проголосив цей монолог як дуже вправний актор, надзвичайно зворушливо чергуючи млість і розпач.
Голос у нього тремтів, здавалося, що то говорить людина, яку душить несказанне горе і яка насилу стримує сльози. Кожне зітхання його немовби йшло з глибини душі, в його ремстві на бездушність коханої було стільки проникливої ніжності й лагідної покірливості, що всі жінки в залі сердилися на лиху, жорстоку Сільвію, певні, що вони на її місці ніколи б не допустили, аби такий славний пастух дійшов до розпачу, а може, й до погибелі.
Закінчивши свій монолог, поки глядачі аплодували, так бурхливо, що мало не розвалювались лави, Леандр окинув поглядом жінок у залі, спиняючись на тих, котрі видавалися йому титулованими, бо, попри всі розчарування, він усе-таки мріяв, що якась знатна дама покохає його за вроду і акторський талант. Він бачив не одні гарні очі, в яких блищала сльоза, і не одні білі груди, що тріпотіли від хвилювання. Марнославний Леандр був задоволений, однак зовсім не здивований. Успіх ніколи не буває несподіванкою для актора; проте його ду£ке зацікавила dama tapada, що сиділа, забившись у куток своєї ложі. В тій таємничості відчувалася пригода. Під маскою Леандр одразу ж угадав пристрасть, яку стримує тільки пристойність, і послав незнайомці палкий погляд, даючи знати, що він зрозумів її.