Потім він схопився, кивнув на прощання своєму другові Відаленку і, не доторкнувшись до поданої вечері, пішов у свою спальню, але сон тої ночі так і не прийшов до пього.
Захоплений радісними думками про Серафіну, Відаленк пе завважив, що вечеряє сам, і їв усе з чудовим апетитом. Потім, заколисаний любострасними мріями все про ту ж молоду акторку, він заснув і спав непросипно аж до ранку.
А Сігоньяк, Ірод і Скапен, прийшовши в заїзд, застали всіх інших акторів у великій тривозі. Крики "Бий його! Бий!" і гамір бійки долинули в нічній тиші до слуху Ізабелли та її товаришів. Дівчина мало не зомліла й була б упала, якби Блазіус не підтримав її. Біла, як крейда, уся тремтячи, вона стояла на порозі своєї кімнати — ждала новин. Побачивши, що Сігоньяк цілий і неушкоджений, вона тихенько скрикнула, здійняла руки до неба, потім опустила їх, обхопивши юнака круг шиї, і рухом, повним чарівної сором'язливості, сховала обличчя на його грудях; одначе тут же, опанувавши своє почуття, розімкнула обійми і відступила на кілька кроків, знову така ж стримана, як завжди.
— Вас хоча б не поранено? — ніжно мовила Ізабелла.— Було б страшенно жаль, якби через мене з вами сталося щось лихе. Але ж яка це необережність! Виступити проти герцога, злобного красеня з поглядом і гордістю Люципера 2, і все це заради такої бідної дівчини, як я! Ви нерозважливі, Сігоньяк; ви тепер такий же актор, як і ми, і вам треба навчитися терпіти навіть грубощі.
— Я ніколи нікому не дозволю ображати в моїй присутності чарівну Ізабеллу,— відповів Сігоньяк,— хоча й ношу на лиці маску театрального капітана.
— Добре сказано, капітане! — озвався Ірод.— Добре сказано, а ще лучче зроблено. їй же богу! Які сильні удари! Тим шельмам пощастшГо, що шпага покійного Матамора тупа, а то б ви їх порозрубували від голови до п'ят, як робили мандрівні лицарі із сарацинами та перелесниками.
— Ваш дрючок працював не гірше за мою рапіру,— так само люб'язно відказав Сігоньяк.— І совість у вас може бути спокійна, бо цього разу ви били аж ніяк не невинних немовлят.
— Що ні, то ні,— згодився Тиран, усміхаючись у свою широку чорну бороду.— То був цвіт каторги, сущі негідники!
— Людям поряднішим, треба визнати, така робота й не до лиця,— зауважив Сігоньяк.— Одначе не забудьмо ж про героїзм нашого славного Скапена, який бився й переміг тільки тією зброєю, що дала йому природа.
Скапен кумедно набундючився, наче надувся від похвали, приклав руку до серця, опустив очі й низько, з забавною смиренністю вклонився.
— Я б теж пішов з вами,— озвався Блазіус,— але від старості у мене трясеться голова, і єдине, що я тепер можу, це, взявши в руку склянку, воювати з пляшками та глечиками.
Було вже пізно, і актори, поговоривши, розійшлися по своїх кімнатах; тільки Сігоньяк іще трохи походив по галереї, думаючи про своє: актор помстився на своїх кривдниках, а дворянин — ні. Може, йому треба скинути маску, яка приховує його обличчя, назвати своє справжнє ім'я, наробити розголосу, навіть накликавши тим на своїх товаришів гнів молодого герцога? Звичайна обережність казала "ні", а честь рішуче твердила: "так". Барон не міг опиратися цьому владпому голосу і, подумавши, рушив до Зербіни-ної кімнати.
На тихенький стук двері прочинились, а коли він назвав себе — розчинилися навстіж. У кімнаті яскраво горіло світло; багаті свічники з рожевими свічками стояли на столі, накритому цвітастою скатертю, в срібному посуді парувала вишукана вечеря. Дві куріпки в золотистій кірочці сала лежали посеред викладених кружком скибочок помаранчі; тут же був ще й холодець з білого м'яса, і пишний пиріг з рибною начинкою — мистецький витвір добродія Біло. У кришталевій, із золотими квіточками карафці іскрилося вино такого кольору, як рубін, а до пари йому — така сама карафка з вином іншого кольору — як топаз. Стіл був накритий на двох, і, коли Сігоньяк увійшов, маркіз де Брюйєр саме піднімав повний келих, збираючись випити за здоров'я Зербіни; ©чі його палали від подвійного сп'яніння — од пустотливої Субретки, яка ніколи ще не була така знадлива, і од вина, бо маркіз був певен, що без Церери та Бахуса Ве-нера замерзає3.
Зербіна прихильно кивнула Сігоньякові, поєднуючи в тому привітанні фамільярність актриси щодо свого товариша з повагою жінки до дворянина.
— Дуже приємно, що ви провідали нас у цьому гніздечку любові,— сказав маркіз де Брюйєр.— Сподіваюся, ви не побоїтесь порушити нашу самотність і повечеряєте з нами? Жак, поставте прибор.
— Приймаю ваше ласкаве запрошення,— відповів Сігоньяк,— не тому/що хочу їсти, а просто, щоб не заважати вашій вечері, бо ніщо так не псує апетиту, як присутність когось, хто сам не їсть.
Жак підсунув крісло, й барон сів у нього — навпроти маркіза і поряд із Зербіною. Де Брюйєр відрізав йому крильце куріпки й налив його келих, нічого, як людина світська, не питаючи, хоч він і здогадувався, що тільки важливе діло могло привести до них барона, звичайно дуже стриманого і відлюдкуватого.
— Як вам це вино, подобається, чи, може, краще білого?— поцікавився маркіз.—Я п'ю, і те, й друге, щоб їм не обидно було.
— Я п'ю дуже мало,— відказав Сігоньяк,— від природи такий, та й не звик. Отож мені достатньо цього червоного. Але я дозволив собі в цей непідходящий час проникнути у схованку вашої любові не для того, щоб потрапезувати. Маркізе, я прийшов просити вас про послугу, в якій дворянин дворянинові ніколи не відмовляє. Панна Зербіна, певно, розповідала вам, як герцог де Валомбрез тягнувся рукою до Ізабеллиних грудей, неначе хотів там приклеїти мушку; це гидкий, брутальний і негідний вчинок, його ніщо не виправдує, бо там не було ні кокетства, ні найменшого заохочення з боку скромної і чемної дівчини, яку я глибоко поважаю.
— Вона заслуговує на це,— втрутилася Зербіна.— Як жінка і її подруга, я не можу сказати про неї нічого поганого, навіть якби й хотіла.
— Я,— розповідав Сігоньяк далі,— зупинив руку герцога, і гнів його вилився в лайки та погрози, на які я, ховаючись під маскою Матамора, відповів йому з глузливим спокоєм. Герцог пригрозив, що накаже своїм лакеям побити мене; і справді, оце щойно, коли я повертався, йдучи темною вуличкою, в готель, на мене накинулось четверо негідників. Двох із тих пройдисвітів я провчив шпагою, ударивши плазом; Ірод і Скапен чудово впоралися ще з двома. Герцог думає, що має діло з нікчемним комедіантом, а під личиною цього комедіанта виступає дворянин, тож завдана кривда не може лишитися без покарання. Ви, маркізе, мене знаєте; хоча досі ви й поважали мою таємницю, але вам відомо, хто були мої предки, і ви можете потвердити, що кров Сігоньяків з тисячолітньої давнини благородна й чиста, не осквернена нерівними шлюбами, і ніхто з цього роду ніколи не допускав, щоб на гербі його була хоча б малесенька пляма.