— О! — вигукнув він.— Як би "я хотів розтрощити, наче цю вазу, того негідника, розтоптати його ногами й вимести в сміття! Нікчема! Він насмілився стати поміж мною і предметом моєї пристрасті! Був би це дворянин, я бився б з ним на шпагах, кинджалах, пістолетах, пішим чи кінним — бився б як завгодно, аж доки наступив би погою на груди й плюнув у лице трупу його! Якби ж це був дворянин!
— Може, він і є дворянин,— озвався Відаленк.— Його впевненість наштовхує мене на таку думку; шинкар Біло казав же про актора, який вступив у трупу через любов і до якого нібито прихильно ставиться Ізабелла. Це, мабуть, він, якщо судити по його ревнощах і ніяковості самої принцеси.
— Невже ти думаєш, що дворянин зв'язався б з цими бродячими комедіантами,— вигукнув Валомбрез,— мазався б рум'янами, кривлявся на сцені і терпів ляпаси й штурхани ногою під зад? Ні, це неможливо!
— Юпітер же перевертався на тварину, щоб утішатися ласками смертних жінок, часом прибирав навіть личину їхніх чоловіків,— заперечив Відаленк.— Для величі олімпійського бога то було куди більше приниження, ніж гра на сцені — для гідності дворянина.
— Байдуже,— сказав герцог і натиснув великим пальцем дзвінок, викликаючи слугу,— я покараю спершу комедіанта, а вже потім — дворянина, якщо він є під тією гидо-мирною маскою.
— Якщо він є! — підхопив друг Валомбреза.— В цьому ви можете не сумніватися. Його очі горіли під накладними бровами, як ліхтарі, а вигляд у нього, незважаючи на червоний картонний ніс, був величний і грізний,— в комедіантському наряді не кожен мав би такий.
— Тим краще,— мовив Валомбрез.— Моя шпага мститиме, б'ючи не по воді, а в груди.
Увійшов лакей, глибоко вклонився й завмер, чекаючи розпоряджень хазяїна.
— Розбуди, якщо вони вже сплять, Баска, Азолана, Мс-рендоля та Лабріша, скажи, хай візьмуть добрячі кийки і йдуть до приміщення для гри в м'яча — там сьогодні виступає трупа Ірода, в якій є такий собі капітан Фракас; хай коло виходу підождуть цього капітана, а тоді наскочать, віддубасять і покинуть на бруківці; тільки щоб не прибили до смерті, а то, чого доброго, ще хтось подумає, ніби я злякався! Все інше — то моє діло. Коли битимуть, хай кричать: "Від герцога де Валомбреза", щоб він знав.
Це дике й жорстоке розпорядження, здавалося, не дуже здивувало служника, який запевнив пана герцога, що його наказ буде справно виконано, і вийшов.
— Мені неприємно, що ви веліли так обійтися з цим комедіантом,— озвався Відаленк, коли двері за лакеєм зачинилися.— Він, зрештою, показав хоробрість, якої не можна було сподіватися від людини його становища. Хочете, я знайду привід, викличу сутичку і вб'ю його? Будь-яка кров — червона, коли її проливають, хоч і кажуть, що у дворян вона голуба. Я теж із благородного старовинного роду, але не такого знатного, як ваш, і мене це не осоромите. Одпе ваше слово, і я все зроблю. Мені здається, що цей капітан більш гідний шпаги, аніж палиці.
— Дякую тобі за цю пропозицію, вона доводить твою щиру вірність моїм інтересам,— відповів герцог,— одначе прийняти її я не можу. Цей нахаба насмілився зачепити мене і повинен ганьбою заплатити за своє злочинство. Якщо він дворянин, то знайде з ким говорити. Я завжди відповідаю, коли зо мпою розмовляють з допомогою шпаги.
— Воля ваша, пане герцог,— сказав Відаленк, кладучи ноги на табурет, як людина, котрій лишається тільки примиритись і ждати, що буде.— До речі, ви знаєте, Серафіна просто чудова! Я шепнув їй кілька ніжних слів і вже домовився про побачення. Шинкар Біло мав слушність.
Запала тиша; герцог та його друг мовчки ждали, коли повернуться слуги-забіяки.
IX. Удари шпагою, удари києм та інші пригоди
Репетиція закінчилася. Повернувшись у свої вбиральні, актори скидали театральні костюми, надівали звичайне вбрання. Сігоньяк теж переодягнувся, але про всяк випадок, сподіваючись можливого нападу/ залишив при собі Мата-морову шпагу. То був старий, довгий, мов день без хліба, іспанський клинок, з майстерно зробленою залізною чашкою, що прикривала зап'ясток — відважний чоловік міг і боронитися ним, і сам завдавати ударів, не смертельних, бо кінець рапіри був затуплений, як заведено в театрі, а проте доволі сильних, щоб упоратися з челядинцями, підісланими герцогом.
Ірод, могутній, широкоплечий здоровань, узяв кийок, яким він стукав, оповіщаючи про початок вистави; цим дрючком, орудуючи ним неначе соломинкою, Тиран збирався віддубасити негідників, якщо ті нападуть на Сігоньяка, бо залишати своїх друзів у небезпеці було не в його характері.
— Капітане,— сказав він баронові, коли вони вийшли на вулицю,— щоб жінки не оглушили нас своїми зойками, давайте відішлемо їх разом із Леандром та Блазіусом, од яких теж буде мало толку, бо перший — то просто хлюст, полохливий, як заєць, а другий хоч і сміливий, але старий, сила вже не та. Скапен залишиться з нами, він уміє так підставити ногу, що вмить перекине й розпластає на спині, як свиней, одного чи двох із тих мерзотників, якщо вони все-таки нападуть на нас; у всякім разі, моя кияка — до послуг вашій рапірі.
— Спасибі, друже,— відповів Сігоньяк,— я приймаю вашу пропозицію; і давайте гарненько підготуємося, щоб нас не захопили зненацька. Ми підемо на певній відстані один за одним посеред вулиці; підіслані негідники ховатимуться десь у тіні під стіною, і, щоб підскочити до нас, їм доведеться вийти з засідки, ми й побачимо їх завчасу. Словом, до бою — шпагу з піхов, ви махайте своїм києм, а Скапен хай іде, підігнувши ноги в колінах, щоб спосібніше було діяти.
І маленький* загін на чолі з Сігоньяком обережно рушив вуличкою, що вела до заїзду "Герб Франції". Вона була темна, крива, з вибоїнами в бруківці — чудове місце для засідок. З обох боків виступали навіси, морок від них ставав ще густіший, і зловмисники могли знайти там надійну схованку. Місто спало, у вікнах будинків не було жодного вогника, місяць тої ночі теж не світив.
Баск, Азолан, Лабріш і Мерендоль, служники молодого герцога, вже півгодини чекали, коли йтиме капітан Фракас,— іншої дороги у нього не було. Баск і Азолан причаїлися біля дверей з одного боку вулиці, Мерендоль і Лабріш тулилися під стіною якраз навпроти, щоб разом обрушити палиці на Сігоньяка, як циклопи 1 свої молоти — на ковадло. Побачивши жінок, які в супроводі Блазіуса та Леандра пройшли вулицею, вони зрозуміли, що скоро появиться й Фракас, і, стиснувши кийки, застигли, готові взятися до свого діла, не сподіваючись ніякого опору, бо звичайно поети, комедіанти і городяни тихо й покірно підставляють спину, коли вельможі удостоюють їх лупки ломаками.