Шинкар ретельно позбирав золоті,луїдори й по одному опустив їх на дно свого гаманця. А два молодики встали, насунули капелюхи, накинули на плече свої плащі й пішли собі.
Валомбрез довгенько тинявся по вуличці і, проходячи перед благословенним вікном, щоразу задирав голову, та все марно. Ізабелла стала обережна й ні разу не виглянула. Завіса була закрита, здавалося, що в кімнаті нікого немає. Молодий герцог не звик так довго ждати; стомившись од марного ходіння по цій пустинній вуличці, яку до того ж добряче продував холодний північний вітер, Валомбрез вирішив, що з нього вже досить, і подався додому, клянучи на чому світ стоїть показну доброчесність цієї дурки, яка в своїй зухвалій самовпевненості примушує молодого і гарного вельможу стільки чекати. Він досить тепло згадав добру Корізанду, яку недавно з такою зневагою відштовхнув, але тут прокинулось самолюбство й шепнуло, що досить йому тільки появитись, і він, як Цезар, одразу ж переможе І6. А суперника, якщо той надто заважатиме, легко позбутися — кілька озброєних слуг або найманих горлорізів допоможуть у цьому ділі, бо ж сам він не може зв'язуватися з таким пройдисвітом — гідність не дозволяє.
Валомбрезові не пощастило побачити Ізабеллу — вона була десь у глибині кімнати, але в той час, коли герцог чекав на вулиці, з другого вікна за ним пильно стежило ревниве око Сігоньяка, якому дуже не подобались повадки і заміри незнайомця. Баронові так і кортіло вийти і, вихопивши шпагу, прогнати геть баламуту, одначе він стримався. В тому, що якийсь дженджик гуляє собі попід стіною, не було нічого такого, що могло б виправдати сутичку, і його напад видавався б просто безглуздим і диким. Пішов би поголос, а це зашкодило б Ізабеллі, зовсім не винній у тому, що хтось там час від часу задирає голову, дивлячись в одне й те саме місце. В усякім разі Сігоньяк надумав пильно стежити за тим поклонником і запам'ятав його риси, щоб упізнати, як треба буде.
Для завтрашньої вистави, про яку, б'ючи в барабан, оголосили по всьому місту, Ірод узяв трагікомедію "Лігдамон і Лідіас, або Схожість" — п'єсу Жоржа де Скюдері, дворянина, котрий, послуживши у французькій гвардії, змінив шпагу на перо й володів цією новою зброєю не гірше, ніж першою,— та "Похвальбу капітана Фракаса", де Сігоньяк мав уперше виступити перед справжньою публікою, бо ж досі він грав тільки перед телятами, рогатою худобою і селянами в шопі Беломбра. П'єсу добродія де Скюдері трупа ставила вперше, і актори були дуже зайняті — старанно вчили свої ролі. Задумливо ходячи по галереї, вони кумедно, ніби мавпи, ворушили губами й то бубоніли якісь незрозумілі слова, а то щось голосно вигукували. Побачивши їх, кожен подумав би, що то люди несповна розуму. Вони раптом зупинялися, потім знову йшли, широко ступаючи і розмахуючи руками, наче порожні вітряки крилами. Особливо старався Леандр, який мав грати Лігдамоиа — він шукав найкращі пози, придумував різні ефекти і крутився, як чорт, покроплений свяченою водою. Леандр покладав великі надії на цю роль, вона мала допомогти йому здійснити свою мрію,— добитися любові знатної дами, це було б винагородою за побої в замку де Брюйєра, від яких на серці йому боліло ще дужче й довше, ніж на спині. В "ролі палкого та ніжного коханця, який у доволі складних віршах виливав свої прекрасні почуття до ніг жорстокої красуні, актор мав можливість значливо підморгувати, глибоко зітхати, смертельно бліднути і вдаватися до всяких інших зворушливих облудних способів, а все це блискуче робив добродій Леандр, один з найкращих коханців провінційного театру, хоч і смішний у своїх домаганнях.
Сігоньяк учив роль у своїй кімнаті під керівництвом Бла-зіуса: старий актор узявся бути вчителем і тепер допомагав йому прилучатися до складного театрального мистецтва. Образ, що його втілював Сігоньяк, своєю перебільшеною карикатурністю був далекий від реального життя, але гра ги треба було так, щоб за тим перебільшенням глядачі відчули життєву правду, а під личиною театральної ляльки розпізнали людину. В цьому й напучував його Блазіус, радячи почати простим, правдивим голосом, а потім перейти на недоладний чудернацький тон, або ж після вигуків, схожих на крики павича, якого скубуть живим, повернутися до звичайної манери, бо навіть найнеприродніший персонаж пе може бути таким увесь час. До того ж така неврівноваженість, властива сновидам і божевільним,фу яких вона проявляється в безладних жестах, що зовсім не відповідають словам,— отакий розлад може дати у грі вправного актора немало комічних ефектів.
Блазіус вважав, що Сігоньякові слід надіти півмаску, тобто прикрити лоб і ніс, щоб зберегти традиційний образ, поєднавши в своєму лиці фантастичне й реальне — це велика перевага таких ролей, де химерно переплітається вигадане і правдешнє, творячи узагальнені карикатури на людство, які воно сприймає без гніву, куди миролюбніше, ніж справжні портрети. У посереднього актора така роль стає лиш вульгарною балаганщиною, здатною потішити сірому і примусити добропорядних людей хіба що стенути плечима, але актор-митець може внести в неї окремі природні риси й показати життя краще, аніж коли б уся та роль була тільки з природного, правдешнього і співзвучного.
Думка про маску була до душі Сігоньякові. Під маскою ніхто не впізнає барона, і він може сміливо показатися перед публікою. Тоненька смужка картону була для нього все одно що шолом з опущеним заборолом, крізь яке він говоритиме голосом привида. Людина — це ж передусім обличчя, тіло не має імені, і коли обличчя прикрити, то й тіла но впізнають; маска давала Сігоньякові можливість примирити повагу до предків з нинішнім його становищем. Баронові як реальній особі не треба виходити на сцену. Він же ста¡5 тільки незнаною душею, яка оживляє велику маріонетку, nervis alienis mobile lignum 17; оживляє, будучи всередині тієї маріонетки, замість того щоб зовні смикати нитки. Гідність його при такій грі не буде вражена.
Блазіус, який щиро полюбив Сігоньяка, сам зробив баронові маску, створивши театральну личину, зовсім не схожу на його справжнє лице. Ніс, як бульба, всіяний бородавками, червоний на кінці, мов черешня, ламані кошлаті брови і гострі, підкручені вгору, наче ріжки місяця, вуса до не-впізнання спотворювали правильні риси молодого Сігоньяка; ця маска, схожа на обладунок, що його надівали на голову бойового коня, закривала тільки лоб і ніс, однак від того змінювалось усе обличчя.