"Що ж ви збираєтесь робити, любонько?"
"Догнати в дорозі трупу Ірода,— відповідаю,— або приєднатися до неї в Парижі, якщо вона вже там. Хочу повернутися на сцену, буду субреткою, давно вже я не обманювала Жеронта".
Це розсмішило маркіза.
"Гаразд,— каже він,— беріть тих же мулів і їдьте перша. А я скоро поїду за вами. У мене є деякі запущені справи, так що мені треба побути при дворі, бо я вже давно кисну тут у провінції. Ви ж дозволите мені захоплюватись вашою грою, а якщо я тихенько постукаю у двері вашої вбиральні, то ви, сподіваюсь, відчините мені".
Я відказала з удаваною доброчесністю, але так, щоб не відбити його бажання:
"Ах, пане маркіз, чого ви від мене вимагаєте!"
Коротше кажучи, після вельми ніжного прощання я скочила на мула, і ось я тут, у "Гербі Франції".
— А якщо маркіз не приїде,— з сумнівом промовив Ірод,— ти ж пошиєшся в дурні.
Ця думка видалася Зербіні такою смішною, що, відкинувшись у кріслі, вона голосно зареготала, аж за боки хапалася.
— Щоб маркіз не приїхав! — вигукнула, трохи заспокоївшись.— Можеш заздалегідь замовити йому кімнату. Та я тільки боюся, що в своєму запалі він міг обігнати мене. А ти он як, Тиране,— сумніваєшся в моїх чарах; виходить, ти такий же безтолковий, як і жорстокий. Далебі, трагедії зробили з тебе тупака. Раніше ти був кмітливіший.
Леандр і Скапен, узнавши від слуг, що приїхала Зербіна, зайшли привітатися з нею. Незабаром появилась і Леопарда, побачила на столі золото й коштовності, і її совині очі загорілися. Дуенья одразу ж почала підлещуватись до Зербі-ни. Ізабелла теж прийшла, і Субретка ласкаво подарувала їй кусок шовку. Тільки Серафіна сиділа, замкнувшись, у своїй кімнаті. її самолюбство не могло пробачити незбагненного маркізового вибору.
Зербіні сказали, що Матамор замерз по дорозі, тепер замість нього барон де Сігоньяк, який узяв собі театральне ім'я, цілком підходяще для такої ролі — капітан Фракас.
— Для мене буде великим щастям грати з дворянином, предки якого брали участь у хрестових походах,— сказала Зербіна,— постараюся, щоб шаноба не притлумила в мені натхнення. На щастя, я тепер звикла до знатних людей.
У цю мить Сігоньяк увійшов до кімнати.
Зербіна присіла, широко розправивши спідниці, і привітала його низьким придворним уклоном, граціозним і шанобливим.
— Це баронові де Сігоньяку,— сказала вона.— А оце капітанові Фракасу, моєму товаришеві,— додала і гаряче поцілувала його в обидві щоки, трохи збентеживши цим Сі-гоньяка, який ще не дуже звик до театральної вільності та й ніяковів од того, що тут була Ізабелла.
Повернення Зербіни давало можливість приємно різноманітити репертуар, і вся трупа, за винятком Серафіни, була страшенно задоволена, що вона знову з ними.
Ну от, Зербіна вже влаштувалася, оточена своїми радісними друзями,— повернімося тепер до Ореста й Піл ада, яких ми покинули в ту мить, коли вони після прогулянки в саду зайшли в будинок.
Орест, то пак молодий герцог де Валомбрез — так його звали,— за вечерею майже не їв і не раз забував випити келих, який наливав лакей — з голови йому не виходила та молода красуня, що виглядала з вікна. Шевальє 14 де Віда-ленк, його повірник, марно силкувався розважити товариша — на дружні жарти свого Пілада герцог відповідав вельми лаконічно.
Після десерту Відаленк сказав Валомбрезові:
— Чим коротше буває безумство, тим краще; треба тільки покорить ту красуню, і ви перестанете й думати про неї. Вона опиниться в такому ж становищі, як і Корізанда. Ви наче той мисливець, який любить тільки гнатися за дичиною, а коли вб'є її, то навіть не підбирає. Піду організую облаву, щоб загнати пташку в ваші тенета.
— Ні,— зупинив його Валомбрез,— я сам піду. Ти правильно сказав: мене тішить гонитва, і я ладен гнатися за найнікчемнішою дичиною, хутровою чи пернатою, бігти від куща до куща, де вона ховається, мчати хоч на край світу, хай навіть доведеться впасти мертвим од утоми. Не позбавляй мене такого задоволення. О, якби мені пощастило натрапити на жорстоку, неприступну красуню, я б усім серцем полюбив її, але такої не знайдеш на всій земній кулі.
— Коли б світ не знав про ваші перемоги,— зауважив Відаленк,— то після цих слів вас можна було б звинуватити
в хизуванні; а проте ваші шкатулки, повні любовних листів, портретів, бантів, засушених квітів, чорних, білявих та рудих кучерів і всяких інших знаків любові — явний доказ того, що, говорячи так, ви ще надто скромні. Але може статися, що на цей раз ваше бажання збудеться, бо та, кого ми бачили у вікні, видалася мені скромною, доброчесною і напрочуд холодною.
— Побачимо. Шинкар Біло любить побалакати, але й слухати вміє, так що знає все про людей, які до нього приїжджають. Ходімо вип'єм у нього пляшечку канарського. Віл розговориться й розкаже нам про цю принцесу-мандрів-ницю.
Через кілька хвилин два молодики зайшли в "Герб Франції" і гукнули господаря. Достойний Біло, який знав своїх іменитих гостей, сам провів їх в окрему, оббиту гарними шпалерами нижню кімнату з каміном під широким ковпа* ком, де весело палахкотів вогонь. Узявши з рук слуги сіру від пилюги й засновану павутинням пляшку, він обережно зчистив із шийки сургуч, легенько, навіть не струснувши пляшки, витяг туго заткнутий корок і твердою, наче вилитою з бронзи рукою налив тонкою цівкою жовтувату, мов топаз, рідину у венеційські келихи на крученій ніжці, що їх підставили йому герцог та шевальє. Цю роботу чашника Біло виконував благоговійно і поважно, мовби то жрець Бахуса священнодіяв, справляючи таїнство на славу божественної пляшки; йому не вистачало тільки вінця з виноградної лози і плюща. Ті церемонії додавали ціни його вину, яке й справді було чудове, більш гідне королівського столу, аніж цієї корчми.
Господар уже збирався вийти, коли Валомбрез, таємниче підморгнувши, зупинив його на порозі.
— Пане Біло,— сказав,— візьміть-но собі келих, налийте цього славного вина і випийте за моє здоров'я.
Той молодого герцога не допускав ніяких заперечень, га Біло й не примушував, щоб гість упрошував його допомогти знищувати ці багатства з його ж погреба. Він підняв келих, уклонився й вихилив усе до останньої краплини.