— Ви не уявляєте,— трошки помовчавши, озвалася вона до двох акторів,— як я рада, що знову з вами; не подумайте, що я закохалась у ваші старі пики, попсовані білилами та рум'янами. Слава богу, я ні в кого не закохана! А рада, що повернулась у своє середовище, бо кожна людина повинна жити у своєму середовищі, без нього їй кепсько. Вода не годиться для пташок, так само, як повітря для риб. Пташки у воді тонуть, а риби на повітрі задихаються. Я — актриса від природи, моя стихія — театр. Тільки тут мені вільно дихається; сморід димних свічок для мене дорожчий од цивету, смирни, амбри, мускусу й усіх інших пахощів. Затхлий дух куліс для мого носа — як бальзам. Сонце наганяє на мене нудьгу, правдешнє життя бачиться мені сірим. Я повинна служити уявному коханню, жити і діяти в світі романтичних пригод, а це світ театру. З того часу, як поети перестали промовляти моїми устами, я наче оніміла. Отож хочу знову грати в театрі. Сподіваюсь, ви ще нікого не взяли замість мене. А втім, мене ніхто не може замінити. А якщо б узяли когось, то я б кігтями роздерла тій шльондрі морду й вибила б їй чотири передні зуби об край сцени. Коли зазіхають на мої права, то я люта, як чорт.
— Тобі не треба вдаватися до такого побоїща,— мовив Тиран.— У нас немає субретки. Ми переробляли твої ролі для старіших, підганяли до дуеньї, і їх виконувала Леонарда,— то було доволі сумне й похмуре перетворення, але ми не мали іншого виходу. Якби ти за допомогою тих чарівних натирань, про які говорить Апулей6, обернулася пташкою, прилетіла сюди й сіла скраєчку даху, коли ми з Блазіусом оце щойно розмовляли, то почула б, як ми тут згадували тебе; відсутніх нечасто хвалять, а ми про тебе сказали не одне добре слово на лірико-піндаричний7 і дифірамбічний лад.
— Ваші слова та богові в вуха,— відповіла Зербіна.— Я бачу, ви такі ж славні товариші, як були, й вам дуже не вистачало вашої Зербіночки.
Прислуга занесла до кімнати різні пакунки, ящики, сундуки; актриса оглянула їх, а потім узяла маленькі ключики на срібному кільці й тут же, в присутності двох своїх товаришів, повідмикала замки. В сундуках були гарні плаття, тонка білизна, мережива, вишивки, коштовні прикраси, оксамит і китайський шовк — ціла виправа, багата й вишукана. І ще там був здоровенний шкіряний гаман — довгий, широкий і важкий, повен грошей; Зербіна розв'язала його, перехилила, і на стіл полилося золото. Справжній Пактол 8 із золотих монет. Зануривши смагляві ручки в ту купу золота, наче віяльниця в зерно, Субретка набирала його жменями, піднімала, а тоді розкривала жмені, і луїдори падали блискучим дощем, густішим за той, що спокусив Данаю, доньку Акрісія, проникнувши в її мідяну вежу9. Очі Зербіни блищали так же, як золоті монети, ніздрі роздувались, вона нервово сміялася, відкриваючи при тому рівні білі зуби.
— Серафіна лопнула б од злості й досади, якби побачила у мене стільки грошей,— сказала Субретка Блазіусу й Іроду.— Вам я показую їх, аби ви знали, що назад у лоно театр г мене привела не нужда, а тільки чиста любов до мистецтва. А якщо ви, мої стариганчики, сидите без грошей, то запускайте лапи й не соромтеся, беріть, скільки захопите.
Актори подякували їй за щедрість, але відмовилися, запевнили, що у них є гроші.
— Гаразд,— погодилась Зербіна,— потім пригодяться, я, як вірний скарбничий, берегтиму їх у своїй шкатулі.
— Виходить, ти покинула небораку маркіза,— скрушно мовив Блазіус,— бо він тебе не міг покинути, ти не з таких. Тобі підходить роль не Аріадни, а скоріше Цірцеї 10. А він, що не кажи, блискучий вельможа, з придворними манерами, гожий собою, розумний і з усіх поглядів вартий того, щоб його любили довше.
— Я хочу зберегти його, як перстень на пальці,— відповіла Зербіна,— як найбільшу коштовність у моїй шкатулі. Та я й не розстаюся з ним, а зараз покинула тільки задля того, щоб він поїхав за мною.
— Fugax sequax, sequax fugax,— зауважив Педант.— Ці чотири загадкові латинські слова, схожі на жаб'яче квакання з комедії "Жаби" — твору добродія Арістофана, афін-ського поета,— містять у собі суть любовної науки і можуть бути правилом поведінки для осіб і чоловічої статі, й жіночої.
— А що означає твоя латина, старий Педанте? — поцікавилась Зербіна.— Ти ж не переклав, забувши, що не всі були, як ти, вчителями в колежі і лінійкою втовкмачували науку своїм вихованцям.
— Ці чотири слова можна було б перекласти двома рядками по чотири слова,— відповів Блазіус,— ось таким віршиком:
Якщо утікаєш — тебе доганяють, Якщо поженешся — тебе уникають.
— Оце поезія,— засміялася Зербіна.— Ці вірші хоч співай на мотив якоїсь пісеньки під святкову дудочку і солоденькі ріжки, встромлені в тістечка.
І шалапутка заспівала вірші Педанта — на все горло ä таким чистим, сріблястим і переливчастим голосом, що було любо слухати. А супроводила вона свій спів напрочуд виразними гримасами, то веселими, то сердитими — здавалося, наче й справді перед тобою двоє коханців, то він, розпалений пристрастю, женеться за нею, а вона, зневажаючи ту любов, утікає, а то навпаки. Нарешті, вдосталь натішившись цим жартом, вона вгамувалася, стала поважна.
— Ось послухайте мою історію,— сказала і почала розповідати.— Маркіз велів слугам, які ждали там, на роздоріжжі з розп'яттям, одвезти мене в свій чи то маленький замок, чи мисливський будинок, який стоїть далеко серед лісових хащів,— коли не знаєш, то й не знайдеш, бо його закриває чорна стіна густих смерек. Туди цей знатний вельможа їздить з кількома своїми щирими побратимцями на гулянки. Там хоч скільки кричи, ніхто не почує, окрім старого служника, який подає повні пляшки і прибирає порожні. Підходяще місце для маркізових амурів та любовних захоплень. У тому будинку є кімната, оббита дуже гарними фландрськими шпалерами з пейзажами, в ній — ліжко, старовинне, але широке, м'яке, з пуховиками, завішане з усіх боків; туалетний столик, і на ньому геть усе, що тільки може бути потрібно жінці, навіть самій герцогині — гребінці, губки, пляшечки з усякими есенціями, коробочки з мутаками, губна помада, мигдалевий крем; попід стінами — крісла, стільці, а на підлозі *— турецький килим, такий пушистий, що хоч як упадеш, а не заб'єшся. Цей потайниц притулок міститься на третьому поверсі. Я кажу "потайний", бо, дивлячись знадвору, ніхто й не запідозрить, що там така розкіш. Стіни будинку почорніли від часу і, здається, могли б завалитися, коли б не плющ, який густо обплів їх і утримує. Проходячи повз той замок, можна подумати, що в ньому нікого нема і не буває; крізь щільні віконниці й завіси увечері не видно ні світла свічок, ні відблиску вогню в камінах.