— Що ж, більше нам тут нічого робити, мерщій ходімо звідси. Повернемось у заїзд, запряжемо свій шарабан — і в путь-дорогу, а' то ці пройдисвіти зберуть підкріплення і, чого доброго, знову нападуть на нас. Вашої шпаги та моїх кулаків тоді буде замало. Юрба пігмеїв може перемогти велетня. Та навіть якщо б ми й подолали їх, то від цього нам не було б ні славц, ці користі* Хай би ви розпороли животи п'ятьом чи шістьом із нщ: — доблесті в&щ це не додало б, а клопоту ми мали б багацько. Почалися б голосіння вдів, крики дітей і всяка інша нудота, яку охоче використовують адвокати, щоб розжалобити суддів.
Порада була слушна, і всі послухались її. Через годину, заплативши за нічліг, актори вирушили в дорогу,
VIL Розділ, у якому роман; виправдує свою назву
Спочатку їхали з такою швидкістю, на яку тільки була здатна після ночі доброго відпочинку у хліві стара конячина, тягнучи воза по заметеній снігом дорозі. Сігоньяк і Тиран порозганяли селюків, але ж їх могло зібратися більше, аби знову напасти, так що акторам треба було якнайскоріше від'їхати подалі від села, щоб їх не догнали. Добрих два льє проїхали мовчки, пригнічені похмурими думками про свою гірку долю, ще сумнішими після кончини Матамора. Кожному думалося, що настане день, коли і його, можливо, так само поховають при дорозі, поміж останками дохлих тварин, і покинуть на наругу несамовитим бузувірам. Життя — як оцей шарабан, котить собі вперед, байдуже до тих, хто не може встигнути за ним і лишається, конаючи, або вже скот навши, у придорожній канаві. Таке порівняння немовби розкривало приховану сутність речей, і Блазіус, якому давно вже свербів язик, пустився в розумування, щедро пересипаючи свою мову цитатами і сентенціями, що запам'яталися йому з ролей педанта.
Тиран слухав похмурий, не озиваючись ні словом. Його цікавило зовсім інше, й Блазіус, помітивши неуважність товариша, спитав, про що той думає.
— Я думаю про Мілона Кротонського !,— відповів Тиран,— який кулаком убив бика і за один день з'їв його. Мені вельми подобається цей подвиг, я, відчуваю, теж міг би зробити так само.
— На жаль, бика немає,— втрутився Скапен.
— Це правда,— зітхнув Тиран.—— У мене є тільки кулак... і шлунок. О, які то щасливці — страуси, що ковтають камінці, черепки, ґудзики від гетрів, колодки ножів, пряжки від ременів та інші такі штуки, зовсім непідходящі для людського шлунка. Зараз я зжер би всю театральну бутафорію. Копаючи могилу для бідолашного Матамора, я немовби й у собі самому вирив широку, довгу й глибоку яму, якої нічим і не заповниш. Колись мудрі люди влаштовували після похорону учти, де було вдосталь усяких наїдків та напитків — на добрий спомин душі мертвих, на здоров'я живим. Я б оце залюбки виконав той глибокомудрий обряд, здатний осушити сльози скорботи.
— Інакше кажучи,— мовив Блазіус,— тобі хочеться їсти. Ти — Поліфем, людожер, Гаргантюа, Голіаф2, мені гидко тебе слухати!
— А тобі, я розумію, дуже хотілося б випити,— відказав Тиран.— Ти — жлукто, губка, бурдюк, лійка, барило, вино-сос, п'яниця, мені жаль тебе!
— Як приємно і корисно було б об'єднати за столом ці дві першооснови! — примирливо озвався Скапен.— Он коло дороги видніє гайок, там якраз можна було б зупинитися. Давайте звернемо і, якщо в кареті ще лишилося щось їстівне, хоч трохи поснідаєм, заховавшись од вітру за тією природною ширмою. Конячина перепочине, а ми тим часом, доїдаючи останні крихти, подумаємо про майбутнє трупи, яке бачиться мені вельми похмурим.
— Золоті слова, друже Скапен,— підтримав Педант.— Зараз дістанемо торбу, на жаль, худішу, ніж гаманець марнотрата, витрусимо з неї мізерні залишки минулих розкошів — недоїдки пиріжків, шкурки з ковбас, кістки з шинки, скоринки хліба. У скриньці ще є дві чи три пляшки вина, останні з цілої батареї. Цього вистачить якщо не вгамувати, то хоча б приглушити голод і спрагу. Жаль, що земля в цьому негостинному краї не схожа на ту глину, якою американські дикуни напихають свої шлунки, коли не щастить уполювати звіра чи зловити рибу!
Звернули з дороги, заїхали в чагарі, випрягли коня, і він почав шукати під снігом рідкі стеблинки трави, довгими жовтими зубами вищипував їх. На галявині розіслали килим. Актори посідали по-турецькому круг тієї імпровізованої скатертини, й Блазіус, діставши з воза всі рештки продовольства, розклав їх ретельно і акуратно, наче для справжнього бенкету.
— Прекрасний стіл! — вигукнув Тиран, милуючись цим видовиськом.— Дворецький з князівського дому не зміг би накрити краще. Ти, Блазіусе,— чудовий Педант, але справжнє твоє покликання — священнодійство за столом.
— У мене й справді було таке бажання, та лиха доля не дала йому збутися,— скромно відповів Педант.— Тільки ви, любі мої ласуни, не накидайтеся надто жадібно на ці наїдки. Жуйте повільно й зосереджено. А втім, я зараз дам кожному його пайку, як це роблять на плотах після кора-
бельної аварії. Тобі, Тиране, я даю оцю кістку з шинки, на ній ще е трохи м'яса. Зуби у тебе міцні, ти розтрощиш її і, як істинний філософ, видобудеш саму суть. Вам, голубоньки,— нижню частину пирога з шаром сала, а по краях навіть із залишками фаршу. Це їжа вишукана й поживна, так що ви не пошкодуєте. Вам, бароне де Сігоньяк, належить оцей обрізок ковбаси; глядіть лишень не проковтніть мотузки, якою зав'язано кишку, мов гаманець — шнурком. Шворка хай залишиться на вечерю, бо обід ми відміняємо як надмірність — він надто обтяжує шлунок і дає мало користі. Ми — Леандр, Скапен і я — вдовольнимось оцим добротним шматком сиру, зморщеним і вкритим мохом, наче пустельник у печері. Що ж до хліба, то кожен, кому здаватиметься, що він надто черствий, хай розмочить його у воді, а скіпки повитягує і виструже з них зубочистки. Вина дістанеться всім по чарці, і я прошу вас, як підчаший,— випивайте до дна, аби трунок не пропадав марно.
Сігоньяк здавна звик до більш ніж іспанської помірності в харчуванні — у своєму замку злиднів він часто вдоволь-нявся такими обідами, після яких мишам навряд чи випадало чимось поживитися, бо він сам, ніби миша, підбирав навіть найменші крихти. Але тепер барон просто захоплювався бадьорим настроєм і дотепністю Педанта, який сміявся там, де інші розпустили б рюми й ридма ридали б. Він тільки турбувався про Ізабеллу. Мармурова блідість вкривала її щоки, а зуби, коли вона не жувала, цокотіли, мов кастаньєти, в гарячковому дрожі, який годі було вгамувати. Благенька одежина кепсько захищала її від холоду, і Сігоньяк сидячи поряд, накинув їй на плечі половину свого плаща і пригорнув дівчину до себе, хоч вона й опиралася — хотів передати їй трохи живлющого тепла. Незабаром Ізабелла й справді нагрілася коло того вогнища кохання, і легкий рум'янець знову появився на її сором'язливому личку.