— Мабуть, під час хурделиці він заховався десь за деревом,— сказав Сігоньяк,— і тепер от-от дожене нас.
Вирішили кілька хвилин зачекати, а потім вирушати на розшуки. На дорозі піхто не появлявся, хоч людську постать на такому білому тлі було б видно навіть у сутінку і з досить далекої відстані. Після короткого грудневого дня швидко настала ніч, одначе було не дуже темно. Білизна снігу змагалася з небесною пітьмою, і здавалось, ніби довкола щось чудернацько перевернулось і світло йде не згори, а знизу, від землі. Обрій не губився в туманній далині, а був чітко окреслений білим пругом. Засніжені дерева вимальовувались, мов дивовижні лисиці на шибках, пушистий сніг час від часу зривався з гілок і падав, розсипаючись сніжинками, схожими проти чорної нічної пелени на срібні слізки похоронного покрову. То було видовисько, сповнене глибокої печалі; десь далеко завив собака, мовби хотів голосом своїм передати скорботність краєвиду, його глибоку зажуру. Часом здається, що природа, стомившись німотою, виражає свої таємні жалі то схлипуванням вітру, то стогоном тварин.
Усі знають, яку тугу навіює серед нічної тиші таке розпачливе завивання, немовби викликане появою привидів, не-> помітних для людського ока. Тварина інстинктом своїм, пов'язаним з душею природних явищ, передчуває лихо і оплакує його раніше, ніж воно стає явним. У тому витті-риданні звучить боязнь майбутнього, страх перед смертю й безпорадність перед надприродним. Немає такого сміливця, який, слухаючи його, не відчув би тривоги, мороз іде по тілу від цього зойку, як від того подуву, що про нього згадує Іов 8.
Завивання стало чути ближче, й незабаром усі побачили здоровенного чорного пса, який сидів на снігу посеред рівнини і, піднявши морду, вив, немовби полоскав собі горло тим жалібним голосінням.
— Мабуть, з— нашим бідолашним товаришем щось трапилось! — вигукнув Тиран.— Цей клятий звір виє, як по небіжчику.
У жінок серце стислося від похмурого передчуття, і всі вони побожно перехрестились. Ізабелла почала шепотіти молитву.
— Далі чекати нічого, треба шукати,— сказав Блазіус— Візьмемо ліхтар, світло показуватиме йому, куди йти, якщо він збився з дороги і десь бреде через поля; в таку віхолу, коли все кругом позаносило снігом, нетрудно заблудити.
Викресали вогню, запалили недогарок свічки, і в ліхтарі з тоненькими роговими пластинками замість стекол заблимало досить яскраве світло, яке легко можна було побачити здалеку.
Тиран, Блазіус та Сігоньяк пішли на розшуки. Скапен і Леандр зосталися — треба було стерегти воза й підбадьорювати занепокоєних жінок. А чорний пес усе вив похмуро та розпачливо, і вітер усе ганяв полем свої повітряні колісниці, від яких долинав глухий гомін, наче там їхали самі духи.
Хурделиця позамітала снігом усі сліди, зрівняла їх або зробила зовсім невиразними. Та й шукати в темряві було трудно, а коли Блазіус присвічував ліхтарем, то часто знаходив на білому поросі чіткий, глибокий відбиток здоровенної Тиранової лапи, а не слід Матамора, не набагато важчого за птаха.
Вони пройшли; так близько чверті льє, раз у раз піднімаючи ліхтар, щоб привернути погляд пропащого актора, і щосили гукаючи: "Матаморе! Матаморе! Матаморе!"
Так у сиву давнину люди гукали померлих, перш ніж покинути місце поховання; а відповіддю на поклик шукачів була тиша, часом якийсь зляканий птах, пронизливо скрикнувши, здіймався в повітря і, швидко махаючи крильми, губився десь у темряві, А то ще жалібно пищала засліплена світлом сова.
Нарешті Сігоньякові здалося, що гострий його зір помітив у темряві під деревом якусь примарну постать, незвично випростану і зловісно нерухому. Він сказав про це товаришам, і всі щодуху кинулись уперед.
То й справді був нещасний Матамор. Він сидів, притулившись спиною до дерева і витягнувши довгі ноги, наполовину заметені снігом. Нерозлучна довжелезна рапіра якось чудно стирчала вбік від тіла,— за інших обставин це було б смішно. Товариші підійшли ближче, але Матамор і не ворухнувся. Збентежений цією нерухомістю, Блазіус підніс світло до Матаморового обличчя і мало не випустив ліхтаря, так вразило його те, що він побачив.
Освітлене лице було безживне, покрите восковою блідістю, без ніяких барв життя. Затиснутий скарлюченими пальцями смерті ніс блищав, неначе пожовкла кістка; шкіра на скронях напнулася. Сніг лежав на його бровах та віях, широко розплющені склисті очі дивилися невидющим поглядом. На кінчиках вусів, обтягуючи їх, поблискували льодяні бурульки. Печать вічного мовчання замкнула уста, з яких злетіло стільки веселих похвалянь, і обриси черепа вже проступали крізь блідість худого обличчя, вкритого глибокими зморшками, страшними своєю комічністю складками, які виникли від постійного кривляння його живого і не розгладились навіть у мертвого, бо така вже лиха доля комедіанта, що навіть смерть у нього не може бути поважною.
Все ще не втрачаючи надії, Тиран потряс Матаморрві руку, та вона вже заклякла і, не згинаючись, упала, сухо стукнувши, наче дерев'яна рука маріонетки, коли відпускають дротик. Неборака поміняв сцену життя на сцену потойбічного світу. Тиран усе не міг припустити, що той помер, і запитав у Блазіуса, чи взяв він дорожню баклажку. Педант ніколи не розлучався з нею. Там ще було трошки вина, і він просунув шийку баклажки поміж синіми губами Матамора, але зціплені зуби не розтулились, і цілюща рідина червоними краплями полилася з кутиків рота. В холодному повітрі від найменшого подиху здіймалася б пара, а її не було — життя назавжди відлетіло з цієї хиренної оболонки.
— Не мучте його бідних останків,— мовив Сігоньяк,— Хіба ви не бачите, що він мертвий?
— На жаль, це правда,— відповів Блазіус— Такий же мертвий, як Хеопс 9 під своєю великою пірамідою. Приголомшений хуртовиною, не маючи сили змагатися з шаленим буревієм, він, певно, шукав собі захистку під цим деревам і скоро геть замерз, бо ж у нього не було й краплі жиру. В|л хотів справити враження в Парижі, їв з кожним дв§м менше і схуд від голоду ще дужче, ніж хорт після полювання. Бідний Матамор, тепер ти не знатимеш ляпасів, щиглів, штурханів і ударів палицею, які мусив терпіти, бо того вимагали твої ролі! Ніхто більше не сміятиметься тобі прямо в лице.