— Так от звідки у вас така чарівність,— чемно мовив Сігоньяк.— У ваших жилах тече благородна кров! Я був майже певен, що це саме так!
— їхній зв'язок тривав довше, ніж звичайні театральні любовні пригоди,— вела далі Ізабелла.— На любов принца моя мати відповідала безмежною відданістю, яка випливала і з кохання, і з її гордості. На жаль, причини державної ваги перервали цю любов; принцові довелося вирушати в якісь далекі воєнні походи чи поїздки з посольствами. А сім'я тим часом знайшла йому наречену з якогось знатного роду і домовилася про його одруження. Повернувшись, він як тільки міг зволікав з тим шлюбом, одначе зрештою мусив покоритися, бо не міг через якусь любовну примху порушити довгу низку знатних предків, яка починалася ще від Карла Великого, не мав права обірвати цей славний родовід. Аби полегшити неминучий розрив, моїй матері запропонували чималі гроші, щоб вона не знала злиднів, могла виростити і виховати мене. Та вона й слухати про це не захотіла, сказала, що їй не потрібно ніякого багатства без багатства серця і що хай краще принц буде в боргу перед нею, аніж вона перед ним, бо в великій своїй щедрості вона віддала йому те, чого він ніколи не зможе повернути їй. "Нічого —— до, нічо го — після",— таке було її гасло. Отож мати й далі грала свої ролі трагедійних принцес та королев, але жила відтоді з нерозважним горем у душі, з кожним днем марніла і незабаром померла. Мені було тоді років сім чи вісім, я вже виступала на сцені, грала дітей, амурів та інші невеличкі ролі, на які годилася за своїм зростом і розумінням. Смерть матері завдала мені надто сильного, як на мої літа, болю,— пам'ятаю, того вечора мене тільки штурханами примусили грати когось із дітей Медеї7. Згодом біль поволі вщух, бо всі актори оточили мене теплом і ласкою, балували, весь ас підкладали в мій маленький кошик які-небудь ласощі. Йе-дант,— він уже й тоді був у нашій трупі, наче такий же старий та зморшкуватий, як і тепер,— пояснив мені гармонію і розміри віршів, навчив мене читати їх, показав, як треба говорити і слухати, які пози, жести, вирази обличчя відповідають різним словам,— розкрив переді мною всі таємниці мистецтва, якш£ сам володіє досконало; хоча він тільки провінційний актор, а людина освічена, був колись у школі вчителем, але його прогнали за непросипне пияцтво. Серед цього начебто безладного бродячого життя я зберегла цнотли* вість і чистоту, бо мої товариші, які знали мене з колиски, бачили в мені свою сестру або доньку, а всяких зальотників я вміла тримати на достатній відстані своїм холодним ставленням до них та скромним поводженням, так що й поза сценою я без ніякого лицемірства і вдаваної сором'язливості вела життя простушки.
Отак, ідучи дорогою, Ізабелла розповідала зачарованому Сігоньякові про своє повне злигоднів життя.
— А як звати того вельмояу? — запитав Сігоньяк.— Ви пам'ятаєте його ім'я чи забули?
— Не забула, воно закарбувалося в моїй пам'яті, але називати його, мабуть, ризиковано для мого спокою.
— А є якийсь доказ його зв'язку з вашою матір'ю?
— У мене є перстень з його гербом,— сказала Ізабелла,— єдина коштовність, яку мати залишила у себе, бо цей геральдичний символ мав таке благородне значення, що не виникало навіть думки про його матеріальну вартість; якщо вас цікавить, я коли-небудь покажу цей перстень.
Було б надто стомливо весь час стежити за балагулою акторів, тим більше, що їхала вона короткими перегонами без .якихось пам'ятних пригод. Отож перестрибнімо через кілька днів і перенесімося ближче до околиць Пуатьє, куди вже під'їжджала трупа. Збори од вистав були небагаті, і для акторів настали скрутні часи. Гроші маркіза де Брюйєра вони вже витратили, так само, як і Сігоньякові пістолі, бо делікатний барон не міг лишатись осторонь і не допомогти товаришам у біді хоттр. б своїми мізерними коштами. Віз, який на початку подорожі був запряжений дужим, четвериком, тепер тягнув один кінь, і що за кінь! Жалюгідна шкапа, яка, здавалося, їла не сіно та овес, а обручі з боок, так випирали її ребра. Маслаки стирчали з-під шкіри, в*ялі м'язи збиралися на стегнах широкими пласкими складками, біля колін з наростами стовбурчилась ріденька довга шерсть. Хомут, на якому зовсім не лишилося повстяної підкладки, до крові розтер холку, а боки нещасної тварини були посмуговані ударами батога, неначе вкриті зарубками. Голова тієї конячини — то була суща поема скорботи і страждання. Очі провалились у глибокі, ніби вирізьблені скальпелем западини. Застиглий задумливий погляд тих синктатих очей виражав похмуру покірність загнаної тварини. В ньому сумовито блимала байдужість до будь-яких ударів, байдужість, що походила від усвідомлення марності зусил, бо шмагання батогом уже не могло викресати в цій істоті іскпи життя. М'які вуха — одне з них було розсічене — жаліснр Метлялися в ритмі нерівної ходи. Пасмо гриви — колись вона була білою, а тепер пожовтіла — заплуталось у гнуздечці, яра розтирала своїми ременями випнуті від худорби, кісудявї щелепи. Кінь важко дихав, з ніздрів у нього текло, а худі ясна шкірились у якійсь неприємній гримасі.
По білій з рудими цятками шерсті тягнулися вдтьоки вДд поту, наче смуги від дощу на потинькованій стіні; ціт збирався внизу на череві, склеюючи клоччя шерсті, стікав на задні ноги і, змішуючись із гряззю, вкривав їх бридким ле-пом. Трудно було уявити сумніше видовисько — шкапа, яка в Апокаліпсисі везла Смерть, видалася б баским скакуном поряд 8 цією бідолашною твариною, лопатки якої з кожним кроком наче розвалювались, а страдницькі очі немов благали як про велике милосердя, щоб шкуродер ударом обуха прикінчив її. Ставало холодніше, # кінь плентав, окутаний парою, що здіймалася від його боків та ніздрів.
На возі їхали тільки три жінки. Чоловіки, щоб легше було горопашній клячі, йшли пішки, вапросто поспіваючи за нею і навіть випереджаючи. Говорити було нічого, всіх мучили сумні думки, і води йшли мовчки, кожен окремо, щільніше кутаючись у плащ.
Сігоньяк, занепадаючи духом, майже шкодував, що не зостався у занедбаному замку своїх предків, бо, певно, лучче вже було б померти з голоду під своїм стертим гербом, у тиші й самотині, аніж терпіти злигодні, скитаючись отак по дорогах із цими нетягами.