Ізабелла та Сігоньяк піднялися по сходах і, милуючись красою ночі, кілька разів пройшлись по терасі, перш ніж піти в свої кімнати. Місце тут було відкрите, видне з усього замку, і ця нічна прогулянка не тривожила доброчесну дівчину. Та й сором'язливість барона додавала їй певності — Ізабелла хоча й грала простушок, а на любовних почуттях теж трохи розумілась і знала, що справжня любов — це неодмінно й повага до коханої. Сігоньяк іще не освідчився, але дівчина відчувала, що він кохає її, тож і не дозволить собі нічого, що кинуло б тінь на її доброчесність.
З милою ніяковістю, яка завжди приходить з любов'ю, вони пліч-о-пліч прогулювались при місячному сяйві в цьому безлюдному місці, говорячи про найзвичайніші в світі речі. Той, хто надумав би підслухати їх, був би страшенно здивований, почувши тільки якісь туманні міркування, незначні зауваження, буденні запитання й відповіді. Але якщо в словах не було нічого потаємного, то тремтіння їхніх голосів, і те, як схвильовано вони лунали, час від часу замовкаючи, й зітхання, і весь тихий, довірливий тон розмови виказували, що сповнювало молоді серця.
Кімната Іоланти була поряд з маркізиними покоями, вік на її виходили в парк, і коли вже перед сном, відпустивши покоївок, дівчина мимохідь глянула у вікно на місяць, то побачила Ізабеллу й Сігоньяка, які гуляли на терасі в су-" проводі лише своїх тіней.
Ясна річ, пихата Іоланта, горда, як і годиться богині, відчувала тільки зневагу до бідного барона Сігоньяка — це перед ним інколи, виїжджаючи на полювання, вона, бувало, пролітала блискотливим видивом у вихорі світла й гамору, а останнього разу і образила його; але тепер їй прикро було бачити барона під своїм вікном з молодою жінкою, якій він, звісно ж, говорив про кохання. Чванькувата красуня ніяк не могла припустити, щоб хтось міг отак просто вийти з-під її влади. За нею мали сохнути, мовчки вмираючи.
Іоланта лягла в доволі кепському настрої і довгенько не могаа заснути — перед очима все стояла та закохана пара.
А Сігоньяк одвів Ізабеллу до її кімнати і, повертаючись, помітив у глибині коридора якусь таємничу постать, закутану в плащ такого ж кольору, як стіни; перекинута через плече пола того плаща прикривала аж до очей лице невідомого, а низько насунутий капелюх затуляв лоб, і це не давало змоги розгледіти риси чоловіка, наче він був у масці. Побачивши Ізабеллу й барона, невідомий притулився до стіни. Актори вже розійшлися по своїх кімнатах, та це й не міг бути ніхто з них. Тиран був вищий, Педант — товщий, Леандр — стрункіший; і на Скапена цей чоловік не скидався, а тим більше на Матамора, якого нетрудно було впізнати по страшній худорбі, бо її не приховав би навіть найширпшй плащ.
Не бажаючи видатися надто цікавим і завадити незнайомцеві, Сігоньяк мерщій зайшов у свою кімнату, а проте помітив, що двері в кімнату з гобеленами, де розмістилася Зер-біна, були ледь прочинені, наче там ждали гостя, якому хотілося зайти зовсім нечутно.
Барон замкнувся у своїй кімнаті, а незабаром тихесенько скрипнули в коридорі черевики й легенько стукнула опущена защіпка, і він зрозумів, що мандрівець, якому точно визначили дорогу, благополучно прибув на місце.
А десь за годину по тому Леандр прочинив свої двері, сторожко озирнувся, чи в коридорі нікого нема, вийшов, ступаючи обережно, мов циганка, котра танцює поміж розкладеними сирими яйцями, дістався до сходів, спустився по них ще легше й тихше, ніж привиди, що бродять у заклятих замках, прослизнув, ховаючись у тіні, попід стіною і подався в сторону парку, до обсадженої деревами галявини,— там була статуя Амура, який стояв, приклавши палець до рота, показуючи тим, що він не викаже таємниці. Ось у цьому місці, безперечно, наміченому заздалегідь, Леандр зупинився — здавалося, ждав.
Ми вже казали, що Леандр, витлумачивши на свою користь усмішку, якою маркіза відповіла на його уклін, наважився написати пані де Брюйєр листа, а підкуплена кількома пістолями Жанна мала непомітно покласти його на туалетний столик своєї господині.
Наводимо цей лист як його складено, аби дати читачам уявлення про стиль, що ним користувався Леандр, зваблюючи знатних дам, у чому, за його словами, досяг величезних успіхів.
"Пані, чн, точніше, богине краси, це ваші незрівнянні принади, і тільки вони, винні в тих прикрощах, які спіткали вас. Своїм сяйвом вони примусили мене вийти з тієї тіні, де я мав би животіти, і заставили наблизитися до їхнього світла, подібно до того, як дельфіни випливають з океанських глибин на світло рибальських ліхтарів назустріч своїй кончині і гинуть, немилосердно пронизані гострими гарпунами. Я чудово знаю, що обагрю хвилю своєю кров'ю, але мені тепер байдуже, чи житиму я, чи вмру. Дивовижне зухвальство — жадати того, що належить напівбогам, хоча б то був навіть фатальний удар вашої руки. А я жадаю, бо, зарані поринувши в таку безнадію, що нічого гіршого для мене й бути не може, волію ваш гнів, аніж ваше презирство. Той, хто піднімає руку, аби завдати смертельного удару, має глянути на свою жертву, і, конаючи від вашої неми-лосердності, я тішитимусь райською насолодою, позаяк був помічений вами. Так, я люблю вас, пані, і якщо це злочин, то не каюсь у ньому. Господь бог дозволяє смертним любити його; зорі терплять, коли ними захоплюється найсмиренні-ший із пастухів; високій досконалості, якою є і ви, так судилося, щоб її любили тільки ті, що стоять нижче, бо вона не має рівних на землі та, певно, і на небесах. Я, на жаль, лиш бідний провінційний лицедій, але, будучи навіть герцогом чи принцом, обдарованим усіма щедротами долі, я головою своєю не досяг би ваших ніг, і межи вашою пишнотою та моєю нікчемністю була б така відстань, як од вершини гори до провалля біля її підніжжя. Але щоб підняти кинуте до ваших ніг серце, вам довелося б нахилитись. Моє серце, пані, насмілюся це сказати, не тільки горде, а й чуле, і той, хто його не відштовхне, знайде в ньому найпалкіше кохання, найвитонченішу ніжність, найглибшу повагу й безмежну відданість. А втім, якщо б мені випало таке щастя, то ваша поблажливість, можливо, й не опустилася б так низько, як це вам уявляються. Лиха доля та ще запекла злоба одного вельможі довели мене до крайності, примусили окриватися під машкарою театральних героїв, проте мені нема чого соромитися свого походження. Державні інтереси примушують мене берегти таємницю, а то всі узнали б, що в моїх жилах тече славна кров. Любов до мене не принизила б нікого. Але я вже забагато сказав про це. Я назавжди залишусь найсми-реннішим і найпокірнішим слугою вашим, навіть коли після якогось признання, схожого на ті, що бувають у розв'язці трагедій, усі вітатимуть мене як королівського сина. Дайте мені хоча б найменший знак, що моє зухвальство не викликало у вас надто презирливого гніву, і я без жалю сконаю, спалений вашими очима, на вогнищі свого кохання".